Віктор ГРИНЕВИЧ

Серед наших письменників Олесь Гончар був останнім радянським романтиком. Соціалізм йому уявлявся чи не синонімом краси та справедливості. Хоч радянський соціалізм часто й не відповідав йому взаємністю. Його роман «Собор» перебував під забороною 20 років. В офіційних біографіях колишнього солдата Гончара, автора хрестоматійних «Прапороносців», писалося, що він воював, але замовчувалося, що був і в полоні. За тогочасною мораллю, полон – ганьба, і замовчування було лиш єзуїтським нагадуванням про цю «ганьбу». Хоч Гончар ні в чому не був винен, як і безліч інших солдатів.

Зрештою і на війні, й особливо після, він мав у цілому суспільстві славу людини моральної й совісної. Скажімо, якось, ще за комуністів, йому запропонували написати роман про УПА – обіцяли надати всі необхідні документи, аби лиш написав «так, як треба». Він відмовився: «Правду ви мені все одно не дасте написати, а неправду – не хочу!»

У немилості влади він був і через те, що намагався заступатися за шістдесятників ще під час перших – 1965 року – репресій проти них. Мудрий і чутливий, він розумів: навколо відбувається щось далеке від ідеального соціалізму. Але намагався захистити свій ідеал перед самим собою. Якось писав у щоденнику: у нього нема претензій до системи, бо «не вона винна, що у нас багато кретинів. І хто певен, що при іншій системі їх було б менше?». Цей запис зроблено того таки 1965-го, під час перших після хрущовської відлиги масових репресій проти інакомислячих, особливо – в Україні, бо тут для комуністичної влади була додаткова мотивація – «націоналізм».

Вірити в систему, навіть всупереч її кретинам, він продовжував іще у задушливих 1970-х і навіть у 1980-х. Він вже був не юний і якось згадав у щоденнику слова, сказані колись його улюбленим Тичиною: «Я вже нікого не боюсь, бо я старий!». Здавалось би, в такому віці люди не змінюються, і відмовитись від давніх переконань чи самообману їх вже не змусить жодна сила.

Але самообман Гончара був зруйнований не силою, а майже дрібницею – якщо дивитися прагматично. Восени 1990 року київські та львівські студенти голодували на столичному майдані – тепер Незалежності, а тоді ще – Жовтневої революції. А прокомуністична парламентська більшість не хотіла приймати студентських вимог. Серед студентів була і внучка Гончара – Леся. Її так назвали, бо народилася перед столітнім ювілеєм Лесі Українки 1971 року. І ось Гончар прийшов до Верховної Ради й побачив, що ситі депутати більшості відверто сміються зі студентів. Оті посмішки подіяли на нього більше, ніж попередні десятиліття: Гончар написав заяву про вихід із Компартії, куди вступав на фронті й дуже цим дорожив. А того дня сказав: «Тоді я хотів умерти за партію, а тепер не хочу!».

То був шок для нього, але й для суспільства також. Наступного, 1991-го, літераторів опитували: «Який літературний твір був найвидатнішим у минулому році?». Один із них відповів, що найсильнішим твором літератури вважає заяву Гончара про вихід із партії.

Олесь Терентійович помер уже в незалежній Україні, 1995 року. Леся стала літератором – недавно вийшла її книжка для дітей «Казки портового міста». Мама Лесі, Людмила Гончар, донька письменника – відомий перекладач. Зокрема, переклала українською деякі твори Хемінгуея, Даррелла. У Лесі є двоє синів, правнуків Олеся Гончара, – 4-річний Нестор-Олесь та 3-річний Дем’ян.