№ 1 (58): А що далі?
Рік тому країна жила в очікуванні виборів, які, здавалося на той час, остаточно розставлять все і всі на свої місця.
І що ж? Нові склади рад – як Верховної, так і місцевих – за 9 місяців не спромоглися народити того, що в повному розумінні можна було б назвати владою. Яка в будь-якій державі повинна мати дві головні ознаки: вирішувати і відповідати.
Одну «колоду» в оці молодої української демократії, яку уперто не помічають деякі політики, ми вже коментували: це конституційна реформа, у нетрях якої основні гілки влади заплутались вже настільки, що перспектива розплутати поки що видається туманною. Зате все частіше лунають пропозиції розрубати – або відміною чи докорінною ревізією змін до Конституції «по Морозу», або розпуском парламенту і достроковими виборами.
Наскільки реальним є другий варіант, серед українських політиків і експертів не коментує тільки ледачий. Мені ж видається не менш важливим зазирнути ще далі: що може бути після таких виборів, якщо вони відбудуться, скажімо, цього року?
На перемогу, судячи з тих же коментарів, налаштовані всі. Партія регіонів разом з нинішніми та потенційними союзниками (ще один шанс для Вітренко та Медведчука!) вже роблять свої ставки. Варто згадати хоча б міністерське призначення Нестора Шуфрича і референдум по НАТО, ініційований СДПУ – такій координації дій «помаранчеві» можуть тільки позаздрити! Отже, реванш «команди Кучми» (без самого Кучми і з явною перевагою «донецьких») виглядає цілком реальним.
Чи є сила, що може не лише відбити цей наступ, а й перемогти? Сила то є, але назвати її згуртованою немає жодних підстав. Принаймні – поки що.
Згадалася бурхлива розмова зі знайомим «бютівцем», з яким я випадково зустрівся на вулиці. «Юля – наше сонце, наша єдина надія, а всі інші – сволота і зрадники!» – він кричав так, що аж перехожі озиралися. Я намагався вставити кілька слів, що без єднання сил колишнього Майдану будь-яка з них, взята окремо, приречена на поразку, але де там! Кожне відоме прізвище (крім «сонця») відкидалося настільки емоційно, що я, нарешті, зрозумів: це вже не позиція, а діагноз… Який, втім, трапляється і серед прихильників інших лідерів.
Чи лише з власного голосу «співають» такі, як цей чоловік? Уважно послухайте самих політиків, почитайте газети з «демократичною орієнтаією», де часто-густо, за відомою приказкою, б’ють своїх, щоб чужий і духу боявся, а висновки робіть самі.
Для мене ж очевидним є одне. Якщо українці не хочуть такої влади, яку вони героїчно скинули два роки тому, про міжусобні чвари треба забути. І винен не той, хто працює, часом робить помилки, але в кожному публічному виступі щиро закликає до єдності, а хто «стояв за спиною» і досі не може утримуватися від підступних ударів. Прагнучи для себе отримати більше і з ризиком для нас втратити все.
Григорій Єлишевич
|
