У старі часи, коли юним паросткам приходила пора вибирали наречених чи женихів, вони цей процес зазвичай розтягували у часі. У такому разі батьки тоді їм постійно нагадували: «Дивись, за перебір приведеш чорта в двір», бо ставились до шлюбу (поєднання двох доль для загального блага) більше з практичної точки зору – з урахуванням свого життєвого досвіду.
Так ось, сьогодні цю приказку, здається, цілком успішно ілюструє ситуація із нашими народними, та й не тільки, депутатами.
Якщо не так давно (років 7-10 тому) людей, які балотувалися до депутатського корпусу, добре знала майже чверть міста чи району, області або країни, то сьогодні взагалі мало хто знає, кого він обирає (точніше – вже обрав). Адже персональний склад – виборчі списки кандидатів від партії – складає керівництво партії за якимись своїми критеріями. Добре, коли б партій було дві, три, ну, щонайбільше чотири-пять. А у нас? Безліч партій (особливо тих, які були створені напередодні виборів) і цілий рій обіцянок, котрі ломаної копійки не варті у базарний день. Чи не пора зробити зупинку та обмежити кількість партій? Адже в обіцянках всі товчуться навколо одних і тих самих гасел про народ.
Рейтинги, опитування, «Люди року», «десятка» чи «п’ятдесятка» «найвпливовіших»… Хто ці рейтинги проводить, як проводить і головне – з якою метою? Містечкові, конкурси-рейтинги – взагалі незрозуміло чого варті. Бо серед кого їх проводити? Серед кумів, родичів, кількох так званих експертів? Мета тут бачиться проста: одним – заробити на їх організації, іншим – засвітити (або продовжувати світити) своє прізвище.
Тепер ще одна «модернізація»: за особисту думку депутата, яка не збігається з думкою біль-шості, а точніше керівництва партії, невдовзі слуга народу може прокинутися вранці вже в іншій іпостасі, тобто не депутатом. Це нині зветься демократією по-українськи. А як же щодо відомої сентенції «У спорі народжується істина»?
Але, виявляється, істина буває різною, а не однією для всіх. Головна істина для тих, хто поривається «служити людям» – це мати якомога більше влади, грошей та пільг, а точніше вседозволеності.
Президент України Віктор Ющенко свій прихід до влади присвятив глобальному повороту (на його думку) до європейського способу життя.
Але те, що бачить президент зі свого «орлиного польоту», інколи не відповідає істинному життю більшості громадян. Більш за все дивує пересічного громадянина ось що: як можна «переводити» цінову політику на нові рейки, тобто підтягувати рівень цін до зарубіжних стандартів, а мінімальну зарплатню і пенсії вважати достатніми для прожиття народу? Тим паче, за всі роки незалежності ще не було відповідності величин рівня прожиткового мінімуму та мінімальної зарплатні і пенсії.
Не погано було б вже зараз подумати тим, хто так рветься залишити свій слід в історії України, а чи не зарахують їм нащадки такі дії, як геноцид проти свого народу? Адже корисно інколи зазирати в статистичні дані з приводу кількості населення держави та поцікавитися, чому так передчасно гине народ.
Варто всім нинішнім високопосадовцям берегти не тільки свої пільги та привілеї, а й ім’я, котре, повірте, так легко спаплюжити. І жодні рейтинги його не піднімуть.
Ще я би хотів запитати: «На яких підставах зарплати народних депутатів, міністрів не в десятки, а в сотні разів більше мінімальної заробітної платні?» Чи для них існує спеціальна доба у 48–96 годин та вони інтенсивніше працюють? Судячи з суми, яку депутати собі «викроїли» в бюджеті на оздоровлення, їм працювати треба щонайменше по 23 години на добу. Добре, що хоч ма-ківку своєї пенсії підстригли.
Залишається ще й питання совісті (якщо ця категорія, звичайно, в депутатів якимось дивом існує): як же у вас, шановні слуги народу, вистачає тієї совісті, щоб, маючи таку шалену зарплатню, запроваджувати собі всілякі пільги? Це ще при тому, що більшість із вас докладає рук і до комерційних справ, які заквашені на корупції.
Тому ваші словесні піклування про пересічного громадянина виглядають блюзнірством. Посадити б вас на місяць хоча б на 1000 гривень! Але, здається, дарма: «Ситий голодного не розуміє».
М. І. Харченко,
м. Суми
ВІД РЕДАКЦІЇ
Лист є доволі емоційним, що й не дивно. Бо утриматись від емоцій, коли мова заходить про наших політиків, справа важка. Зрозуміло, що під впливом тих самих емоцій наш шановний дописувач хотів сказати про якомога більше, що вже накипіло. Проте, не можна осягнути... Тому, поділяючи в принципі зміст доволі полемічного листа, зробимо деякі наголоси.
Ну, щодо перебору з партіями, тут важко не погодитись. Партій в Україні справді багато, і більшість з них за своїм змістом є просто організаціями, які обслуговують чиїсь корпоративні чи особисті інтереси. У той час як політична партія є тільки тоді політичною партією, коли спирається на цілком конкретну ідеологію.
А ось щодо слів дописувача, що «сьогодні взагалі мало хто знає, кого він обирає», ми зауважимо наступне.
Не будемо зараз вступати у полеміку (хоча згодом її варто-таки розпочати) щодо, так би мовити корисності чи некорисності обирати громадянам своїх представників до органів влади за партійною системою. Справа тут (за будь-якої виборчої системи) в іншому. Справа – в людях. При чому, як у кандидатах, так і у виборцях. В людях, які фігурували навесні 2006 року у списках «розкручених» партій, і в людях, які сліпо голосували за партії, не дивлячись на персональні списки тих партій.
Вибачте, але більшість наших співгромадян голосували на останніх виборах під впливом стадного інстинкту. Особливо це проявилось при голосуванні до місцевих органів влади. Якщо, приміром, хтось обирав БЮТ чи «Нашу Україну» до Верховної Ради, орієнтуючись винятково на їхніх всеукраїнських лідерів, то так само голосував за представників цих партій і до місцевих органів влади. Не задумуючись при цьому, кого з кандидатів він обирає конкретно, і в яких партіях, на яких посадах цей конкретний перебував напередодні.
Отже, кожен виборець, на наше тверде переконання, несе власну часточку відповідальності з тими партіями, які включили у свої виборчі списки кандидатів, автобіографії яких виборець не спромігся взяти до уваги. Іншими словами, поставився до виборів – у першу чергу, до виборів у місцеві органи влади – по-халатному, аби з рук.
Ось чому, на нашу думку, немає сенсу виказувати претензії партіям в цілому чи їхнім лідерам щодо невиконання тих чи інших програм, обіцянок. Адже привабливі програми не партії виконують, а конкретні люди. Сила – в людях. А якраз їх наш виборець не оцінив.
Спитайте сьогодні будь-кого з виборців, що голосували за «розкручені» партії, чи пам’ятають вони прізвища бодай першої п’ятірки виборчого списку до місцевої влади? Дев’яносто дев’ять відсотків не пам’ятатимуть. Тоді питається: на кого ж ви надіялись? На живих і конкретних людей, чи просто на назву партії чи блоку – щось безтілесне, безлике, ефемерне?..
