Поділитися своїми думками наш кореспондент запропонував жителям цього села – Олені Сергіївні Нерощиной, Ірині Миколаївні Цимбалюк, депутатові районної ради, фермерові Анатолію Васильовичу Яковлеву, Петрові Гнатовиуі Подвязному, Миколі Миколайовичу Музі, Михайлові Павловичу Сахарову, Сергію Олексійовичу Червяцову, Михайлові Миколайовичу Носоці, Семену Васильовичу Горбунову й колишньому фермерові Миколі Петровичу Умеренку.
О. Нерощина: «Я працювала завфермою і одночасно начальником першої дільниці у колгоспі імені Леніна, який очолював Микола Павлович Клець. Здебільшого жили дружно. Була й своя колгоспна їдальня, де всім колективом відзначали Дні тваринника й працівника сільського господарства. А нині от молодь сидить без роботи. Шкода, що розвалили колгосп, було б все по-іншому. Ми то хоч пенсію одержуємо, а от молодим склад-ніше, працювати ніде, у Путивль пішки не находишся. Виживаємо за рахунок молока – у нас дві корови, у дочки дві корови. Є косарка, граблі – допомагаємо скошувати траву й людям. Хоч хліб свій печемо – і то добре. А яка прекрасна була школа-сад! Усе зруйнували, розвалили... Обіцяли перед виборами дорогу зробити, а потім усе забули. Спасибі В.В. Волкову, що молоко отут приймає, і Т.В. Лелюшкиной, що магазин у Суворівці відкрила, товар завозить, асортимент великий».
І. Цимбалюк: «Я – дочка Олени Сергіївни. На Різдвяні свята їздила в Житомирську область і побачила там зовсім інше життя: колгоспи продовжують працювати, життя кипить. Чужі люди йдуть назустріч, посміхаються й здороваються. Одна хата в селі стоїть порожня – бабуся поїхала на зиму в місто до внучки – жодного вікна не розбито, ніхто не намагається забратися всередину й щось украсти, а в нас за одну ніч магазин розгромили... Спасибі Віктору Олексійовичу Мартиненку, що інтернат зберіг, створив там затишок і є куди дітей улаштувати».
О. Нерощина: «Два паї є в нас із чоловіком і два паї в дочки із зятем – усього чотири. Є акти державні й техніка. Землю обробляємо. Засіяли озимими житом і пшеницею. Спасибі Анатолію Яковлеву – не відмовляє, допомагає зібрати зернові своїм комбайном».
А. Яковлев: «На мій погляд, розпаювання землі, що зробив Президент Кучма, не підходить для України – у нашого народу не той менталітет. Пайові відносини розвалять все і якщо почнеться масовий продаж землі, це приведе до ще більшої інфляції».
П. Подвязний: «Три паї в нас є. Якщо приїде покупець, я покажу йому поле й воно йому сподобається, то чому б і не продати за прийнятною ціною? А просто так тримати землю – чим її обробляти? Ти кому допомагав збирати комбайном урожай?». (звертається до Яковлева)
А. Яковлев: «Люшину – три гектари й Скляру – два. Моєму комбайну вже двадцять років.
Був би новий, я, звичайно би, нікому не допомагав, щоб не ламати його на поворотах малої ділянки. Зараз дешевше «Дону» нічого не купиш».
Кореспондент: «А скільки він коштує?».
А. Яковлев: «Не менше півмільйона. Якщо раніше комбайн можна було купити прямо на заводі-виробнику (так він дешевше обходився), то сьогодні між заводом і покупцем п’ять посередників так плюс «таможка-растаможка» й у результаті комбайн стає мало не золотим. Головне лихо – село вимирає... З 1981 року, як я на землі став професійно працювати, населення помітно скоротилося. Не знаєш, Петро, скільки на Борошнівці було дворів?».
П. Подвязний: «Дванадцять приблизно».
А. Яковлев: «Ну от. На хуторі Плотниковому – 7, Калашників хутір, вважай, вимер, хутір Трудовий, хутір Червяцов – 7 дворів, теж вимер...».
Кореспондент: «На жаль, ми, журналісти, не можемо вплинути на цей процес і виступаємо як статисти».
М. Муза: «Особисто в мене паю немає. У дружини є. Навіщо землю продавати? Хай собі буде!».
А. Яковлев: «За п’ять гривень, звичайно, смислу немає продавати, а от тисяч за двадцять, і краще євро, продати пай можна. Але особисто я землю продавати не збираюсь, тому що це – моя робота і мій заробіток».
М. Сахаров: «Я уродженець тієї Сахаровки, що уже немає. Зараз тримаємо дві корови, коня. У дружини пай є. Я навіть, чесно кажучи, і не знаю, де, на якім полі виділили ті три з половиною гектари. Уже років сім, як видали пай, але ми їм так і не користувалися – нема чим обробляти, тут хоч би зі своїм городом упоратися. Думаю, що дружина, на випадок чого, пай продасть».
С. Червяцов: «Один пай є. Думаю, що можуть обдурити із цією справою. М’ясо он закуповують дедалі дешевше, а в магазині воно не дешевшає...».
М. Носок: «Є в мене один пай. Думаю так, що коли вже пішов продаж, то тебе так чи інак змусять продати землю. Приміром, податками обкладуть з усіх боків і ти сам скажеш: «А навіщо я буду платити?». І обробляти паї – ніхто не обробляє. Коли наміряли землю, сказали: «Ну, що, Мишко, сядемо й заплачемо?». Хоч від радості, хоч від горя. По телевізору один говорив: «Я продав землю й купив синові квартиру»...».
М. Горбунов: «Я працював раніше шофером у колгоспі імені Чапаєва, у селі Веселому. Є пай. Ціна землі, на мій погляд, повинна бути однакової по всій території країни: чим наш Путивльський район гірше Київського? Ощадні вклади, колгоспи, заводи забрали, тепер черга дійшла до землі – так хай її забирають разом з людьми!».
М. Носок: «Ціна на землю повинна бути державною».
М. Умеренко: «Сьогодні хоч чим – невигідно займатися: почне людина відгодовувати свиней, а їх скуповують за безцінь. Те ж саме з молоком. У мене та у тестя є паї. Трьох гектарів нам цілком вистачить, обробити є чим, а решту землі можна й продати».
