Жертвами політичних репресій у СРСР із 1919 по 1951 рік стала майже тисяча італійців. Ці дані можна було б назвати убогими в порівнянні з мільйонами радянських жертв, але вони проливають світло на відносини між Москвою й Італійською компартією.
Спочатку – трагедія, потім – мовчання. Відносини між італійськими лівими й Гулагом були важкими й суперечливими, протягом тривалого часу позначеними печаткою холодної війни. Якщо в період 1960-70-х років твори деяких авторів зуміли зірвати вуаль недомовок – шокуюча повість Солжениціна «Один день Івана Денисовича» була опублікована в Італії в 1963 році, «Архіпелаг ГУЛАГ» – в 1974, то в наступні десятиліття, завдяки відкриттю радянських архівів, з’явилася можливість відновити повну картину подій того часу.
Але протягом багатьох десятиліть активісти Італійської компартії (ІКП) воліли дивитися в іншу сторону. Один раз Ерік Хобстбаум зізнався: «Я волів повертати мою лупу історика в іншу сторону, щоб не писати про Гулаг». З найпершими й найгучнішими свідченнями виступив Данте Корнелі, робітник-комуніст із Тіволі, що опинився в СРСР у сталінському таборі. Його «Воскреслий тіволезець» вийшов у світ в 1977 році. Підштовхнув його до написання мемуарів Умберто Террачіні, що сказав, що необхідно «познайомити із цим жахливим світом і наших людей, від яких занадто довго приховували радянську реальність».
Але в Італії й інші ліві – некомуністи – у найтемніші роки холодної війни обрали лінію поводження, що Валіані назвав «мовчазною неучастю». Андреа Граціозі розповів, що коли Франко Вентурі розчарованим повернувся в 1950 році з Москви, де протягом трьох років працював на посаді аташе з культурних питань при посольстві Італії, його друзі рекомендували поводитися обачно. «У ті часи говорили про погрозу клерикально-фашистської реакції. Критикувати СРСР означало послабляти ліві сили в Італії». Краще говорити про щось інше. Так було до 1956 року.
Жертвами політичних репресій у СРСР у період 1919-1951 років стало чимало італійців. Майже тисяча чоловік, говорять дослідники Олена Дундович і Франческа Горі. 350 арештовані, 100 засуджені до смерті й розстріляні, 141 відправлений у виправно-трудові табори, інші позбавлені цивільних прав, звільнені з роботи. Ці дані можна було б назвати убогими в порівнянні з мільйонами радянських жертв, але вони проливають світло на відносини між Москвою й Італійською компартією. Особливо після вбивства Кірова 1 грудня 1934 року атмосфера наростаючої підозрілості огорнула італійську громаду. Контроль із боку НКВД за іноземними емігрантами будь-якої національності став більш ретельним. Як нав’язливий приспів звучали обвинувачення: троцькізм, тероризм, шпигунство. Фундаментальну допомогу в «розслідуваннях» робили чиновники, що працювали в «відділенні кадрів» Третього Інтернаціоналу. Самі комуністичні лідери відправляли своїх товаришів у руки грузинському диктаторові. Ця найтяжка відповідальність покладається й на італійських керівників – Пальміро Тольятті, Антоніо Роазіо, Доменіко Чуфолі й Паоло Роботті: мова йде про представників вищої й середньої керівної ланки компартії, завжди готових передати інформацію до НКВД. Серед переслідуваних минулого не тільки політичні емігранти, але й танцівники й циркачі, декоратори й музиканти, робітники й селяни: всі вони були беззахисними перед розстрільними взводами, що діяли за наказом Сталіна.
Кошмар не закінчився й з початком війни. В 40-і роки італійці, що бажали повернутися на батьківщину, повинні були дістати згоду ІКП. Слід було дати гарантію, що після повернення до Італії вони не стануть чорнити імідж СРСР. Оцінкою «морального стану» займався родич Тольятті й непохитний сталініст Паоло Роботті. Про багатьох було сказано як про «сумнівні випадки», цих людей слід було залишити в Москві. Інші ще довгий час були змушені мовчати.
Inopressa
