№ 15(72):

Коли професія – поняття цілодобове

Актуалії

Валентина БЕРГЕЛЬ

КОЛЕКТИВНИЙ лист  жителів північної частини Сум покликав у дорогу.  Галина Колесник, яка передала редакції листа з 16-ма підписами, сказала, що вони – тільки краплина тієї хвилі вдячності, яка огортає чи не всіх жителів району, котрі  давно протоптали стежку до одного дому...


Лариса АшубаТа все по порядку. Є в Сумах  мікрорайон приватного сектору – так звана Добровільна, куди добратися, до речі, досить важко.

Живуть тут переважно люди поважного віку. А в цьому віці, як відомо, хвороби не дають про себе забувати. Благо, нині хоч дві аптеки розташувалися у магазинах біля кінцевої зупинки, а раніше найближча знаходилася аж за залізницею, у міській лікарні № 7, що на вул. Ковпака. Всі дороги району Добровільної давно не бачили ремонту, і тому автомобілі «Швидкої допомоги» їдуть сюди зі страхом за свій технічний стан.

А люди тут, як і скрізь, хворіють; бувають нещасні випадки: хто ногу підвернув, хто поранився, працюючи по господарству.

Та на щастя мешканцям вулиць Веретенівської, Слов’янської, Попової, Семашко, Раскової, 26-ти бакинських комісарів, Крупської та інших, живе в тому районі світла, доброзичлива людина, за фахом – медичний працівник.

Завжди усміхнена, спокійна вона жодного разу нікому не відмовила у допомозі, бодай її потребували чи вдень, чи вночі.

– Давно це було, – розповідає Галина Колесник, – я думала, що мене вже ніхто не врятує бо зненацька зробилося зле, та ще й наш собака – дворічна німецька вівчарка Цезар – раптом зліг, наче мертвий. Чоловік розгубився, не знає, що робити. Аж тут тобі до хвіртки вже Лариса заходить. Видно, хтось із сусідів сказав. У нас чутки швидко розносяться дворами. Коли вона, добра душа, мене різними лікарськими препаратами напувала та нашпиговувала, то почула стогін Цезаря. Підійшла, обдивилася його, каже: «Отруїв вам його хтось. Не знаю, чи вдасться врятувати…». Довго біля нього сердешна, наче біля людини, трудилася. Кілька місяців чимось поїла. І вижив пес. Та ще довгих 11 років жив. А Ларису – свою рятівницю – за вулицю чув. Відразу веселішав та все вдивлявся на дорогу через паркан…

Родини Гетьманенків, Могильних, Дідусенків, Дриг (та чи всіх можна перелічити?) частенько зверталися до жінки, яка не на мить – ні на роботі, ні вдома не могла забути, що вона – медичний працівник.

Треба віддати належне і її чоловіку Віктору за терпіння, розуміння і повагу до своєї дружини, разом із якою вони виростили двох доньок.

Сама доля так розпорядилася, що молодою дівчиною Лариса Ашуба закінчила медичне училище в Туркменістані та приїхала погостювати до родичів у Суми в далекому 1973 році. Їй сподобалося потопаюче у зелені місто, і вона залишилася  тут назавжди. 12 років працювала в хірургічному відділенні  дитячої лікарні, що на вулиці Дзержинського, а потім, коли побудували нову Сумську обласну дитячу клінічну лікарню біля Веретинівки, Лариса разом із колегами переїхали туди. Завідує хірургічним відділенням Вячеслав Семенович Овечкін. Причому, дитячий хірургічний стаціонар – єдиний на всю область.

Лариса Михайлівна Ашуба надійна, професійна і давно вже виконує обов’язки старшої операційної сестри. Саме вона комплектує склад операційної бригади і завжди краще за всіх знає у кого яке самопочуття, який настрій і наскільки визначена бригада буде на операції єдиним організмом, здатним відчувати і розуміти один одного з першого погляду.

Старший ординатор Леонід Васильович Гуменюк, який є правою рукою завідувача відділенням, згадав, що досить часто медичному персоналу доводиться працювати понад нормово, аби встигти надати допомогу всім. Адже бувають такі ситуації, підкреслив він,  коли за добу доводиться робити понад дванадцяти операцій. Леонід Васильович з великим ентузіазмом розповідав про самовіддану працю своїх колег, про взаємовідносини в колективі і про Ларису Михайлівну – старшу операційну сестру, котра є душею операційної бригади.

Мимоволі уявляєш напруженість робочих годин медперсоналу, їхню втому по закінченні робочого дня. Тож тільки дивуєшся – де бере сили  Лариса Михайлівна для тих старих і малих сусідів по мікрорайону, хто йде до неї після роботи…

І стає радісно на душі від того, що є серед нас світлі, душевні, небайдужі люди. І так важливо помічати їх не тільки тоді, коли вони нам потрібні, а завжди!