№ 15(72):

Сумщина в роки німецької окупації

Історія і культура

Вибрані місця із книги Олексія ЛЕНСЬКОГО, що готується до друку


 Аби дещо розширити уявлення про події на Сумщині в роки Великої Вітчизняної війни, я розпитав був багатьох людей похилого віку. Одностайної оцінки не виявив. 

   А щоб зрозуміти, чому, наприклад, Сумщина дала 20 тисяч поліцаїв, я звернувся за інформацією до управління СБУ в Сумській області. Довго і нудно йшла розмова, в архів не пустили, заяву прийняли неохоче. З відповіді виходило, що справи в них на поліцаїв є, а от скільки їх було, їм не відомо. Виходило, що я 20 тисяч поліцаїв придумав?



   У книжці «Історія України» (видавництво «Світ» 1996 р.) на стор. 319 читаємо: «Водночас близько 250 тисяч служили у сформованих німцями українській поліції та допо-міжних військових частинах вермахту (дивізія «Галичина» – 18 тис., дві козацькі дивізії з Дніпропетровська – 15 тис., Сумський, Роменський, і Шосткинський полки – 20 тис. та ін.). 

   Далі мені нічого іншого не залишилось, як ознайомитися з матеріалами, які є в Сумському обласному архіві. Зокрема, з документами, які надруковані в книжці «Сумщина в роки Великої Вітчизняної війни» (Київ, Наукова думка, 1988 р., видання друге).
 
   Власне з самої книжки видно ту анархію, в умовах якої проходила евакуація. Область загалом виявилась до неї не підготовленою. Голова облвиконкому Горлов звертається до заступника голови Раднаркому УРСР Старченка  з проханням надати вагони, щоб вивезти збіжжя. Їх треба було 2445 одиниць. 7 жовня не змогли вивезти з Сум 600 учнів ремісничого училища. Самоходом і залізницею вивезли 18252 трактори, але багато лишилось поламаних. Самоходом погнали з колгоспів худобу в Сталінградську область. Цю роботу доручили Шубному Панасу Федоровичу, але невдовзі всю худобу забрали на забій. Щоб зберегти невеличке стадо, наркомат Землеробства УРСР звертається до Саратовського облвиконкому про збереження племінного стада  Лебединської породи в кількості 41 голови. 

   Населення Сумщини здавало гроші для потреб армії, формувались  винищувальні батальйони. 7769 комуністів пішло на фронт, 60 тисяч населення було задіяно на будівництві оборонних об’єктів. У звітах йшлося про евакуйовані  підприємства, але пізніше ми побачимо, що деякі з них були просто знищенні. Врожай частково було знищено, а план хлібозаготівлі виконано за рахунок того, що на посів вже нічого не залишали.

   27 серпня 1941 року почалася евакуація заводу ім. Фрунзе. Перший ешелон з верстатами, машинами і людьми вибув із Сум. Начальником його призначили слюсаря, члена заводського парткому І.Г. Баштового. Завод починав працювати на новому місці в Тамбові, але пізніше перевели в Чирчик Ташкенської області Узбекистану, де першим евакуйований  колектив компресорного цеху заклав фундамент заводу. Випускав завод міномети різних систем. 

   Конотопський завод «Червоний металіст» розташувався у м. Анжеро-Судженськ Новосибірської області. Охтирський ливарно-механічний – в Ульяновську. Шосткинська фабрика кіноплівки – у  Краматорську.

   Наприкінці серпня 1941 року 40-а армія, захищаючи Сумщину, стікала кров’ю. Було прийнято рішення про підсилення її загоном особливого призначення, до якого увійшли курсанти Сумського та Харківського арт- училищ, Харківського піхотного училища, Сумський комуністичний  батальйон, ряд інших підрозділів. Командиром загону було призначено генерал-майора артилерії Олексія Семеновича Чеснова – начальника  Харківського артучилища. У складі 40-ї армії воїни цього загону обороняли  Волокитине, Бабаківку, Буринь, Клепали, Ворожбу, Вирки, Суми  і населені пункти на Курщині.

   25 серпня 1941 р. передові частини німецької 2-ї танкової групи форсували  Десну, а наступного дня  на території Шосткинського району  розгорілися  жорстокі бої. У ніч на 27 серпня німці увірвалися до Шостки і селища Вороніж, а наступного дня  зайняли  Ямпіль. Були зайняті Кролевець, Дубовичі, Камінь. Німці вийшли на правий берег Сейму. 7 вересня  після чотирьох днів оборони  був зданий Конотоп. Німці втратили 40 танків і багато піхоти. Хоча місто захищало велике угруповання радянських військ (227-а стрілецька і 10-а танкова дивізія, а також 5-та бригада 3-го повітряно-десантного корпусу), фронт розсипався, і того ж дня  німці увійшли до Глухова. 10 вересня  частини  3-ї танкової дивізії  генерала Моделя захопили Ромни і Глинськ. 10 вересня був захоплений Путивль.  28 вересня 1941 року танкова і моторизована ди-візії  Гудеріана, прорвавши фронт, стрімко просувалися шляхом Синівка-Василівка-Штепівка. Однак, це були вже залишки дивізій. У них залишилося біля 30% танків і їх моторесурс скінчився. Але 30 вересня Гудеріан вже отримав паливо і запчастини. Відтак його друга армія захопила Свісу, Хутір-Михайлівський, Середино-Буду, а 7 жовтня – Ворожбу і Білопілля, 8 – Штепівку, 10 – Межиріч і Тростянець, 11 – Лебедин.  

   ...Фронт валився, а Сталін тим часом розмірковував, що йому робити з  політичними в’язнями. Відтак вирішив знищити їх. 

   Ця участь спіткала  і в’язнів  Сумської  в’язниці.

   10 жовтня місто Суми окупували німці. Тим часом в області почали діяти підпільні групи і партизанські загони. 10 грудня був створений підпільний обком КПУ, але його перший секретар Костянтин Білодід покинув його.

   З допомогою зрадників (так довгий час будуть пояснювати) німцям вдалося вийти на слід більшості підпільних груп і ліквідувати їх, як, наприклад,  групи Бадаєвої і Рахманової.

   В газеті «Ленінська правда» за 23 лютого 1966 р. розповідається про ліквідацію загону в с. Зелений Гай. На мій погляд, тут винні не стільки зрадники, скільки наслідки хаотичної евакуцації й такого самого відступу наших військ: німцям просто дісталися папери НКВС, пар-тійних органів. Звичайно, зрадників теж вистачало. В матеріалах Шосткинської поліції можна побачити десятки таких доносів. 

   У березні 1942 р. уже в глибокому тилу ворога на окупованій теріторії об’єдналися партизанські загони, організовані на території України: Сабурова, Воронцова, Іванова, а також загони Ямпільського, Середино-Будського, Червоного та деяких інших районів Сумщини. Комісаром  цього з’єднання  ЦК КП(б)У затвердив секретаря підпільного Червоного райкому партії П.Х. Куманька. Для зв’язку з ним був направлений колишній голова  Головашівської сільради  Іван Андрійович Крикуненко.

   Багатьох працівників ор-ганів НКВС Сумщини відправили як на фронт, так в партизанські загони.

   Не можна сказати,  що поява партизанів місцеве населення скрізь сприймало з ентузіазмом. Багатьом пар-тизанським загонам так і не судилося організуватися. Тільки в 12 районах області були створені загони партизан. Із 35 загонів було розгорнуто тільки 13. Спочатку загальна кількість партизан була всього 299 чоловік. Скільки залишилось зі 146 підпільних груп, теж достеменно не відомо (бо в СБУ інформацію мені не дали, а вищезгадана книжка «Історія України» називає 44 групи). Було закладено 30 баз зі зброєю. 

   На 15 травня 1942 року об’єднаний партизанський загін Сидора Ковпака нараховував 700 чоловік і 250 підвод. 

   Щодо загальної чисельності партизан в області. 

   У 2003 році у видавництві «АСТ-Прескнига» (м. Москва) вийшла книжка «Окупація. Правда і міфи». В ній наводиться цифра загальної чисельності 74-ох парти-занcьких загонів України у 12 631 чоловік за даними Центрального штабу партизанського руху. Проте ці цифри взяті з доповіді  Сталіну 5 березня 1943 року. Це був час найбільшого підйому партизанського руху. Тоді кількість сумських партизан визначалась максимум в 1500 (!) чоловік. 

   За свідченнями тих, хто жив в партизанській зоні, до загонів записували всіх молодих хлопців і дівчат, зачитували присягу і списки відправляли до штабу. Сама поява партизан для населення ставала трагедією. Мало того, що часто під страхом застосування зброї, відбиралися продукти, худоба, але забиралися силою в партизани молоді хлопці та дівчата. Директор Державного архіву Сумської області Геннадій Іванущенко наводить у своїй книзі багато таких свідчень. Я, до речі, працював   разом з Цикалом Василем Івановичем в одному  сумському СПТУ. Сам він родом з Лебедина.

Так ось, Цикало розповідав, як партизани забрали корову в його знайомих.

   За всю війну ці партизани не знищили жодного німця. Лебединські комуніст  Безостий став начальником поліції, а його однопартієць Русанов – бургомістром. Обидва брали участь у розстрілах мирного населення, в першу чергу євреїв.

   Пізніше партизанські з’єднання, які керувалися і оснащалися Центральним штабом, було кинуто на Західну Україну для боротьби з ОУН-УПА. Крім загону  Ковпака таких груп було 180. Знову цитата  чекіста Комарова: «Ніколи не забудемо ми співробітника нашого управління, старшого лейтенанта Федора Уланова. В лютому 1945 р. біля села Рикове Дрогобицької області на групу з п’яти чекістів  на чолі з Улановим напало близько 100 бандерівців. Сміливці вели бій до останньої кулі. Оунівці  захопили непритомного офіцера в полон, піддали його жахливим тортурам, відрізали вуха, викололи очі, але за вісім діб катування Уланов не назвав їм навіть свого імені. Озвірілі недолюдки спалили його живцем». 

   Виходить, що в Уланова не було документів. Цікаво, у що ж тоді він був зодягнений і за кого себе видавав? Значить, їхня група діяла, як псевдобандерівці? Що могли робити сумські чекісти в селах Західної України, які завдання вони отримували, якими методами діяли? 

   Коли 1941 року під тиском військ фашистської Німеччини, відступала Червона армія, вона залишила красномовні свідчення перебування радянської влади на Західній Україні: в тюрьмах знаходили залишки людей з виколотими очима, вирватими шлунками, відрізаними вухами, відрубаними головами, як свідчення тих тортур, які застосовували до мирного населення радянські чекісти, слідчи НКВС. Зрозуміло, що бандерівцям було в кого навчатися такому «ремеслу»...

   За період окупації в Сумській області було знищено 6000 німців і їх  прислужників, а німці відповідно знищили 43730 мирних громадян і 66993  військовополонених. Щось в цій аріфметиці  смерті вигляда не адекватно.  Чому так – міркуйте самі.
 
   В період окупації існувало 95 сільських управ. Було 3 магістрати: Кролевецький, Роменський, управління старшини м. Путивль.  Комендатури: ортскомендатура м. Кролевець, ортскомендатура м. Ямпіль, військова комендатура № 580, військова комендатура м. Глухова, Краснопільська районна комендатура, Шалигинська сільськогосподарська комендатура.  

   Українська допомогова охоронна поліція, створена на початку грудня 1941 р., діяла під керівництвом німецької жандармерії. Будувалась вона за адміністративним принципом. Займались охороною мостів, шляхів, несли охоронну службу в населенних пунктах, проводили обшуки, облави, арешти, охороняли табори з військовополоненними, здіснювали паспортизацію. Ця поліція була представлена своїми органами в Глухівському районі, в Конотопі, районними відділами в Кролевці, Миропіллі, Путивлі, Червоному, Шалигиному, Шостці, Ямполі. В Путівлі існувала поліція «Гема».

   З газети «Ленінська правда» за 12 вересня 1984 р. зі статті О. Гордуса «Кривавий слід» ми дізнаємося про поліцію Тростянця. Заступник начальника І.Г. Смілянський, поліцаї: Іван Бугай, Єгор Бугай, Антон Чмирок, Михайло Лопушок, Петро Лопушок, Адольф Кришбаум, Василь Коренський, Пантелеймон Веленський, Василь Кочерженко, Григорій Більсь-кий, В. Кочерга, І. Хоменко, А. Обрусник  брали участь у знищенні  підпільної групи в кількості  20-ти чоловік. 

   ...Під час війни в окупованій області працювало 4 маслозаводи, 5 млинів, 4 переробні заводи (Глухівський засолзавод, Роменський м’ясний, Сумський плодоовочевий, Будильський спиртзавод), 4 торфопідприємства, 2 лісопильні підприємства (Глухівський і Сумський), Охтирська меблева фабрика, цегельні заводи (Конотопський і Роменський), Роменський алебастровий завод, Лебединська кооперативна керамічна виробнича артіль, Сумський цвяховий завод, Конотопський шкіряний завод, Глухівський пенькозавод, Роменське акціонерне товариство «Прогрес». Працювали районні шляхові відділи, ремонтно-будівельні контори, заклади сільського, лісового, водного господарства, районні земельні управління, машино-тракторні станції, ветеринарні  лікарні.

Далі буде