Ольга МАРТИНЕНКО
Якось в одного з солдатів Радянської армії на занятті з політичної підготовки запитали скільки держав є членами «агресивного блоку НАТО». У відповідь той зміг пригадати п’ять «ворожих» країн, включаючи... Монголію.
Важко сказати, анекдот це чи випадок з реального життя, але надто вже він нагадує сучасну ситуацію, коли ставлення значної частини наших співгромадян до НАТО фактично не змінилося з часів «холодної війни».
Головна причина тут – відсутність всебічної поінформованості та елементарних знань (зовсім як у того солдата!).
Тим часом, що ж насправді являє собою НАТО – ця військово-політична організація за участю ряду європейських країн, США та Канади?
Створена вона була невдовзі після закінчення Другої світової війни. Навіщо? Безумовно, для протидії експансії Радянського Союзу. І підстав побоюватися «червоної загрози» в тогочасних західних лідерів вистачало. Нагадаємо тільки декілька фактів: у січні-вересні 1939 року схожі диктаторські режими Гітлера і Сталіна уклали між собою міждержавні угоди про розчленування Східної Європи, внаслідок чого обидві сторони закривали очі на загарбницькі дії один одного у той період.
Наприкінці 1939 року Радянський Союз напав на Фінляндію і відібрав у неї чималий шмат території (Карелії). Пізніше, вже в останній рік Великої Вітчизняної, Червона Армія (честь за це й пошана її ветеранам) звільнила від нацистів цілий ряд східноєвропейських народів. Проте незабаром за прямої радянської підтримки там були встановлені жорсткі комуністичні режими. Таким чином, одне поневолення змінювалося іншим. Такий розвиток подій ніяк не міг влаштувати країни західноєвропейської демократії. Тому й був створений блок НАТО за участі Канади й США, як організація колективної безпеки країн-учасниць.
З часом на противагу НАТО за ініціативою СРСР почала діяти суто військова Організація Варшавського договору. Від того моменту геополітичний конфлікт розтягнувся на цілі десятиліття. І це «непогашене багаття» тліє у свідомості багатьох людей і досі. І засуджувати їх за це не можна. Однак важливо доносити до них те, що розвиток світу у сучасних умовах аж ніяк не може відбуватися за сценаріями «холодної війни», «залізної завіси», і військового протистояння об’єд-нань держав. Світ змінився за ці десятиліття, відповідно й Україна не може стояти осторонь цих змін. Національні інтереси України докорінно відрізняються від засад радянської зовнішньої політики. Тому вороже ставлення до Північноатлантичного альянсу нині позбавлене ра-ціональності.
Втім, аргументів проти можливого вступу до нього України зараз висувається чимало. Зокрема, дехто стверджує, що для натовців наші вояки стануть «гарматним м’ясом» у численних «гарячих точках». Крім того, євроатлантична інтеграція нібито може призвести до занепаду української армії та військово-промислового комплексу, не кажучи вже про подальше погіршення стосунків із Росією.
Чесно кажучи, подібні аргументи могли б виглядати навіть смішно, якби не йшлося про серйозні по-літичні питання. Згадаймо, наприклад, нещодавнє перебування наших військових в Іраку (на щастя, це вже залишилося в минулому). Українські хлопці служили, а часом і гинули там, не маючи жодного відношення до НАТО. А от такі традиційно натовські держави, як Франція й Німеччина, офіційно відмежувалися від участі в цій операції. І демократична суть цього блоку дає їм на це право. Тож ж що спільного має альянс із загубленими життями?! Наступний очевидний факт: Україна повинна ще дорости до євроатлантичних стандартів. Це, ясна річ, означає реформування Збройних Сил. Саме реформування, а не розвал! Бо кому на прагматичному Заході потрібні слабкі, небоєздатні союзники? Натомість грабували й руйнували нашу армію в останні роки й справді масштабно. Але знову-таки: причому тут НАТО? Варто пам’ятати, що з кінця 90-х до цієї організації вступили майже всі колишні соціалістичні країни Європи й навіть прибалтійські республіки – Литва, Латвія та Естонія. Погодьтеся, ті ж прибалти зовсім не дурніші за нас...
Що ж до Росії, то автор цих рядків, звісно, виступає за дружбу та взаємовигідне співробітництво з нашим півнчно-східним сусідом. Проте вся сіль у тому, що нинішня російська влада просто не хоче дружити з Україною! Адже справжня дружба може бути тільки рівноправною. А кремлівські можновладці звикли дивитися на нас як на «молодших братів», яким, щоб дуже не рипалися, дозволено то газ серед зими відключити, то вкотре територіальні претензії на Крим висунути. Між іншим, росіяни самі давно й активно співпрацюють з НАТО. Євроатлантична ж інтеграція України, нарешті, змусить Кремль ставитися до нашої держави як до рівного партнера і, таким чином, є ледь не єдиним шляхом зміцнення українсько-російської дружби!
Повертаючись до нинішніх антинатовських баталій, хочеться відзначити «дивну» непослідовність деяких вітчизняних противників НАТО.
Так, по-перше, ті ж таки спільні навчання «Сі-бриз» проводилися в нас уже неодноразово, а приводом для конфлікту стали чомусь лише минулого року. По-друге, навіщо «роздувати з мухи слона» через один-єдиний американський корабель, котрий прибув до Феодосії з дозволу української центральної влади? Можливо, нашим проплаченим «ура-патріотам» краще придивитися до російського чорноморського флоту, котрий почуває себе у Криму як вдома та ще й порушує при цьому умови перебування, в тому числі оренди? По-третє, пан Янукович, очолюючи уряд, сам залюбки йшов назустріч НАТО, а що ж тепер?
Нарешті є очевидним, що Верховна Рада Криму не мала жодного права оголошувати наш сонячний півострів «територією без НАТО», хоча б тому, що зовнішню політику в Україні за Конституцією визначають винятково центральні органи влади.
Однак і прибічники євроатлантичного шляху України в тому числі заслуговують на критику. Адже відповідна просвітницька робота у нас і досі ведеться надзвичайно мляво й неефективно. А в результаті ми, як завжди, «маємо те, що маємо»... І все ж краще виправити становище пізніше, ніж ніколи!
Р.S. Як жінка, мати двох дорослих синів (один із них вже відслужив в армії), хочу поставити запитання: чи настільки зараз спроможна наша Українська армія на успішний захист нашої держави винятково власними силами? Здається, що ні. Звісно, що я ні в якому разі за кровопролиття, не доведи Боже. Але моє особисте бачення полягає в тому, що Армія без сучасного озброєння та інших сучасних технічних засобів не має скільки-небудь серйозного майбутнього. І саме сьогодні членство в НАТО може забезпечити українським Збройним Силам саме такий рівень їхньої організації, а також гарантувати нашій державі колективну безпеку. До речі, на тлі частих заяв В. Путіна про необхідність збільшення на кілька порядків фінансування російського війсь-ково-промислового комплексу.
м. Охтирка
