№ 18(75):

Визволення Сумщини

Історія і культура

Вибрані місця із книги Олексія ЛЕНСЬКОГО, яка готується до друку

Визволення Сум не  потребувало артобстрілу.
  
В газеті «Більшовицька зброя» за 1949 рік  (№ 173 від 3 вересня) надрукована стаття командира взводу розвідки Ледяєва про визволення Сум. Публікація свідчить, що німці залишили деякі заслони. В селі Бездрик на димарі поставили кулемет, що затримало просування військ. У Верхній Сироватці  теж відбувся невеличкий бій. Власне німці покинули місто ще раніше, але все одно наші війська увійшли до Сум після артпідготовки з «катюш», у чому, на мою думку, не було нагальної потреби.  Внаслідок бомбардування по місту почалися пожежі. Реактивні снаряди «катюш» били по центральній частині міста, де більше будівель  і жителів, били  по вокзалу. Будівля вокзалу стала купою каміння, а залізничні колії були всі у вирвах від снарядів. Замість того, щоб взяти практично покинуте місто в оточеня і послати піхоту прочесати місто, і в разі виявлення вогневих точок ворога, знищити їх артилерією, наше командування брало місто «в лоб» і били по «площадях». Мабуть, тому що давали норму снарядів для взяття міста, от її і використовували... Те, що мінометний артобстріл міста був, пам’ятає багато сумчан. Я бачив навіть живописну картину на цю тему із зображенням  цих мінометів («катюш»).


В газеті «Ленінська правда» від 2 вересня 1986 р. надрукована стаття П. Вдовіна «Незабутній вересень». Він брав участь у визволені міста з напрямку Битиця-Зелений Гай-Баранівка. Ось фрагмент з його споминів: «О 8-й годині ранку (1 вересня) ми визволили Битицю, потім Зелений Гай. Дуже важкий бій розгорівся перед Баранівкою. Бойові порядки першого батальйону, яким командував капітан Бруй, відбивали одна за одною контратаки фашистів. На кулеметну обслугу сержанта Михайла Литвина посунули більше ста  гітлерівців. Литвин не розгубився. Відважні кулеметники підпустили фашистів на відстань 40-50 метрів і потім в упор розстріляли ворога. Увечері  першого вересня ми вийшли на околицю Сум». 

Отже, для тих, хто наступав з боку Баранівки, відмінили застосування артилерії для підтримки нічної атаки, бо зрозуміли, що німців в місті немає крім невеликих заслонів, що залишили німці на околицях міста. Судячи з кількості окопів, виритих на Баранівці, які збереглися і до нашого часу, німців там було не так багато. Вони були озброєні тільки стрілецькою зброєю. Я не бачив жодного окопа для гармати або танка. Піхотні окопи теж не мали суцільної лінії. Судячи з кількості загиблих і похованих за визволення Сум, мова не може йти про великий бій. 
  
До речі, в той період наші війська зайняли село Івот, але не втримали його і відступили. Повернулися німці і знищили 367 жителів села за те, що вони вітали повернення Радянської Армії.

ПЛАТА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ

Як тільки на Сумщину увійшли радянські війська, відразу почалось буквально полювання на молодь. Молодих людей без амуніції, не навчених, без зброї кидали в бій, як живий щит. Це не була випадковість. Свідчень того, що творилося восени 1943 року під Сумами багато, але так було і під Лебедином і Ромнами, Конотопом і Глуховом. Матері йшли слідом за військом і підбирали своїх убитих синів, щоб поховати. Не можна сказати, що все це не викликало спротиву, і тому якусь частину молоді з офіцерами відправили на збирання врожаю, який заклали при німцях. Збирати врожай було майже нікому і нічим. Ось дещо із статистики по Лебединському району. Загалом в районі залишилось 2087 чоловіків, жінок – 7993 , підлітків – 2012.  На 23  колгоспи лишилось 17 молотарок, 12 тракторів. Возів майже не залишилось, але начальник політвідділу 40-ї армії полковник Севастьянов робить висновок, що цього достатньо, аби посіяти озимину.

Траплялися масові дезертирства місцевої молоді, яку кидали в бій. Приміром, за селами Могриця, Студенок, Пенянка, Запсілля Миропільського району за повідомленням прокурора 232-ї стрілецької дивізії капітана  юстиції Левченка числилося понад п’ятдесят місцевих дезертирів. Активізується рух ОУН Степана Бандери. В архіві є відомості, що його підпілля діяло на Сумщині до 1950-х років.

ДОПОМОГА ЧЕРВОНІЙ АРМІЇ

Населення області крихтами ділилось з нашою армією. Зібрали борошна 700 кг, пшона 323 кг, масла 42 кг, яєць 1867 шт., а також бинти, подушки... Сталін применшував допомогу США Радянському Союзу і казав, що вона склала тільки 4 відсотки. Жуков же наголошував на тому, що без допомоги США наступ Червоної Армії був неможливий. 

Я, до речі, після війни бачив в кожному сараї на нашому подвір’ї купи банок  з-під американських консервів. Жінки носили американське взуття. На кожного мешканця Радянського Союзу прийшлося по 500 доларів допомоги, на кожного солдата – по 10 тис. доларів (літаки, танки, торпедні катери, продовольство).

Танкова армія Катукова, яка стояла на переформуванні біля м. Суми (с. Коптівщина) залишилась загалом без продовольства. Населення вже само нічого не могло дати. Катуков особисто відправив Сталіну телеграму про стан його армії. Через місяць її поповнили і кинули в бій. Відмічалися факти грабежів, особливо худоби, які ставали нормою і нагадували селянам недавні дні німецької окупації. 

Власне мешканці області були кинуті напризволяще. У той же самий час, виконуючи наказ Прокурора СРСР від 30. 09. 43 р. за № 81/71 виконком  Сумської облради заборонив продаж хліба до виконання плану  хлібозаготівель, а постанова Тростянецького виконкому зобов’язувала проводити «фільтрацію» населення, починаючи з 15-літнього віку.
  
Сталін назвав Сумщину зрадницькою областю. Його нелюбов до українців не є секретом, так само як і бажання виселити українців з України (що й розпочав робити ще до війни; голодомор – то окрема тема). Що характерно, таке ставлення сформувалось у нього і по відношенню до білорусів.  У січні 1944 року до німців перейшов командир 1346 розвідроти 253-ї стрілецької  дівізії капітан Ігор Канор. У грудні 1943 року він знаходився на перепідготовці в розвідвідділі штабу Білоруського фронту. Там він ознайомився з таємним наказом НКВС про те, яка доля чекає населення Білорусії при звільненні радянськими військами. Чоловіків планувалось відправити до штрафних батальйонів. Все інше населення вислати за Урал. Може цей план і був би виконаний, але заселяти ті землі вже було нікому. Сталін у ході війни вже витратив всі свої людські ресурси.

ПОЛЬСЬКЕ ПЕРЕБУВАННЯ

16 березня 1944 року радянський уряд прийняв рішення про переформування 1-го Польського корпусу в 1-у  Польську Армію в СРСР. Центром  дислокації 1-ї Польської Армії радянське командування визначило район Житомира-Бердичева. Формування ж нових частин і навчання поповнення було  перенесено в район м. Суми.

Штаб з формування нових частин розташувався  в приміщенні Сумського артилерійського училища. Постановою №51 у квітні 1944 міська влада терміном на два місяці надала два цегляних приміщення під склад польських військових частин.
  
В місті також  знаходився військовий госпіталь, де лікувалися поранені на  фронтах польські воїни. На братській могилі польських воїнів, які загинули в боротьбі з фашизмом, в 1972 році встановлений пам’ятник. Автори  па-м’ятника – скульптор Ф.І. Коровай, архітектор  М.П. Махонько.

СУМЧАНИН ВЗЯВ РЕЙХСТАГ

Своєрідну переможну крапку у війні поставив вихідець із Сумщини  Олексій Берест, який на своїх плечах (а був він зростом 190  см) витаскав росіянина Єгорова і грузина Кантарію разом з прапором на купол рейхстага. Він же, переодягнений в форму полковника, приймав капітуляцію гарнізону рейхстага, бо полковники побоялися йти. 

Сталін сказав, що прапор підняли росіянин і грузин. І тому маршал Жуков викреслив Береста зі списків нагороджених. У Береста були не тільки живі свідки, але й світлина (фотографія). 

Долю Олексія Береста добре відслідкував краєзнавець Микола Степанович Мокренко. 

Берест звертався з листом до Сталіна. Після цього почалися перевірки в нього на роботі, знайшли невеличку розтрату, бо він з виручки надавав допомогу людям. Під час слідства у пориві гніву він викинув слідчого у вікно. Посадили. В 60-х роках його справу розглядав кремлівський ідеолог Суслов, бо йшла підготовка до друку книжки з історії Великої Вітчизняної. Згодом мешкав Берест у Ростовськїй області РФ. Загинув він у 70-х роках, рятуючи чужу дівчину на залізничному переїзді.  

В Сумській обласній Раді ветеранів ВВВ про це не знають. Там на стінах ще в кінці 2006 року висіли світлини, на яких зафіксований актив Ради разом з Кучмою і Щербанем. 
  
У серпні 2005 року вулицю в Охтирці назовуть прізвищем Береста, і він стане Героєм України. Чому йому не дали звання Героя Радянського Союзу, важко сказати. 

Українська влада рідним Олексія Береста запропонувала того ж 2005 року переїхати в Україну, а самого Береста перепоховати в Києві, але дружина відмовилася. Живе вона в старому будинку без елементарних комунальних послуг.

ПОЧАТОК ВІДБУДОВИ

Відразу після визволення над Сумскою областю взяла шефство Кіровська область. Стали надходити верстати, будівельні матеріали. Але було виділено смішну суму грошей на відбудову – 75 тис. карбованців (пляшка горілки тоді коштувала 300 крб.).

Відбудова почалась з відновлення руху по залізниці. Відновили його за 9 днів. У жовтні вже працювало 197 підприємств і в основному на військові замовлення. В Сумах працювала фабрика білизни, шкіряно-хутровий завод, фарбувальна майстерня. Пізніше до них додадуться цвяховий завод, керамічна майстерня, меблева фабрика, вапняковий завод... Це ті підприємства, які працювали і при німцях. Спочатку працівників цих підприємств чіпати не будуть, але після закінчення війни багато хто опиниться в концтаборах за роботу на цих підприємствах  під час окупації.

30 вересня 1943 року видається постанова, згідно з якою все населення від 14 до 60 років повинне з’явитися на збір урожаю. Людей постійно забирають на різні види робіт. Я віднайшов вже за 1944 рік протест міського прокурора до міськиконкому. Він стосувався інваліда 3-ї групи Чернявської, яку змусили виконувати важку роботу. Міська влада протест відхилила, посилаючись на те, що їм не заборонено застосовувати примусову працю. Фактично міську владу представляв і видавав свої розпорядження начальник гарнізону майор Рибін. 

Видається цілий ряд постанов про вилучення помешкань і майна у тих, хто нажив його під час окупації або пішов з німцями, і реалізують майно через торги.

Були випадки, коли владі доводилося змінювати свої постанови. Так, капітан Радченко, який мав чотири ордени, опинився без майна і помешкання. Під час війни його квартиру займав водій Гупало, який втік з німцями. Радченку повернули його продане майно. Таких випадків, судячи з відповідних документів було багато.

Всіма силами відновлюють житло. Але темпи його відбудови дуже низькі.

Найбільшою проблемою було паливо. Дрова не могли вчасно заготовити і  проблемою було також їх вивезти. Коні браковані, автомашин майже нема. У грудні 1943 року видається постанова про створення Сумського архіву. На нього покладається обов’язок у збиранні документів періоду окупації. Знищення документів забороняється. 

Серед безлічі господарських справ, які вирішувала влада, не забули і за товариша Сталіна. Центральну вулицю Радянську переіменували на вулицю Сталіна.

Дуже важко відновлювалося сільське господарство. Не вистачало тягла, посадкового матеріалу. В селі працювали інваліди, діти, жінки. Працювали майже задарма. Виживали за рахунок землі. Але врожаї були низькі, а в 1946 році стався голод. 

Високі податки на все, що бігало і росло у дворі та у городі, призводило до масової втечі з села, але відсутність у селян паспортів гальмувала ці процеси.  Не кращим було становище і в промисловості. Високі ціни, підписка на  державні позики, напівголодне  існування, світло яке подавалось на 1-2 години. 

З тогочасної преси скласти реальне уявлення про життя майже неможливо.  Найбільше матеріалів в газеті «Більшовицька зброя» у 1947 році присвячувалось «геніальному тов. Сталіну», ремонту техніки, підготовці посівного матеріалу. Значна частина матеріалів стосувалась шахрайства в кооперації. Давалися позитивні приклади. В с. Нижня Сироватка в швацькій артілі  «Вперед» створений пошивочний і фарбувальний цехи. Виготовлено продукції на 15 тис. крб. Критикують Роменський машзавод за погану допомогу селу. Сільбанк видав селу кредитів на 9 мільйонів карбованців. Критикують систему профтехосвіти за погану підготовку робітничих кадрів. Конотопське училище не забезпечине верстатами, обладнанням. На заводі практику учням проходити теж ніде. 

Використовувати електроенергію можна тільки на 20 кіловат. Всі приймачі мусять бути зареєстровані і власники повинні платити податок за користування. Велика проблема з товарами ширвжитку. Основна їх кількість представлена американськими товарами, які ми отримали ще за часів війни.

Багато людей, які повернулися з війни, будуть просто викинуті на вулицю, бо їх помешкання вже націоналізували. Прокуратура теж не допомагає, хоча  громадянка Шаблинська і звернулася з проханням про повернення будинку.  1947 рік, як рік голоду, ніде не згадується. Натомість в архіві ми бачимо рішення влади про відкриття їдальні для дітей спочатку для 300 осіб, а потім для 1000. Дорослим теж відкривають таку їдальню на 500 чоловік і робиться це все терміново. Харчуватися до цих їдалень візьмуть і вчителів. Багато звернень про допомогу, бо люди знаходяться на межі виживання. 

Проблема будівельних матеріалів для відбудови житла залишається актуальною. Звільнені в запас офіцери і солдати хворі і голодні  просять теж допомоги. У той же самий час генерал-майор Калінін на вул. Псільська №1 має помешкання на шість кімнат загальною площею 120 кв. метрів. Генерал-майор Солодченко по розпорядженню міськвиконкому для забудови отримує  100 кубів лісоматеріалу, 40 тис. цегли, черепицю з Межиріча, 1 тонну цемента, залізо на дах тощо.

Далі буде

©  "Громадянин України"