№ 21(78):

Погляд у недалеке минуле

Історія і культура

Шостого червня в Україні відзначається професійне свято  журналістів

Відтак пропонуємо  невеличкий уривок  з книги сумського краєзнавця Олексія ЛЕНСЬКОГО «Історія преси і журналістики».

...Шостий період розвитку української преси вже в радянських кордонах був досить обмежений. Радянська  влада з початку 20-х років ліквідувала українські, як і всякі інші періодичні видання, що не солідаризувалися з радянською владою та її ідеологієї, політикою. Змирилися лише з пресою боротьбистів (частина українських соціалістів-революціонерів), які пішли на співпрацю з більшовиками, а також з пресою УКП (Української Комуністичної партії).


Отож, на початку цього періоду швидко спадає число періодичних видань українською мовою і зростає преса російською, а також виходять часописи двомовні. Так, з головних органів преси з’явились українською мовою газети: «Червоний Прапор» (спочатку у Києві, а пізніше у Харкові); «Червоний Шлях» у Кам’янці-Подільському; «Боротьба», «Більшовик» у Києві; «Комуніст», «Вісті-Известия» у Харкові.

Крім того, що українська преса дуже зменшилася після перемоги радянської влади, дуже зменшився її тираж. У 1922 році в УССР тільки 7 відсотків загального тиражу припадає на газети, що виходили українською мовою. У квітні 1923 року було 12 газет українською з тиражем 40 000 примірників. Але вже у травні 1924 року виходило все тих же 29 газет українською мовою, але вже тиражем 65 000 примірників. У квітні 1925 року тираж зріс понад 400 000 примірників. Це була вже доба зміни курсу та початків українізації. Так, наприклад, «Червоний Шлях» мав наклад 14 000 примірників, «Нова Громада» – 3 000, «Глобус» – 15 000 примірників, «Шлях Освіти» – сім тисяч. Однак, ці тиражі були значно менші від тиражів російської преси.

Кінець 1923 року в УССР ознаменований уже новим етапом у зв’язку «з практичним розв’язанням національних проблем в межах радянських республік», як назвали більшовики цю добу. Починається так звана українізація. Дійсно, українська преса посилилась, почала набувати «ру-м’янців», особливо журнали, тижневики й наукова періодика, яка дуже зросла. Офіційні «Вісти» Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету почали видавати цікавий додаток «Культура й Побут». Відбуваються зміни і на редакторських постах. Приходить більше українських. Приміром, В. Елан-Блакитний редагує «Вісти», Г. Гринько – «Червоний Шлях», якого заступив О. Шумський.

Велась полеміка поміж політичною пресою і літературними журналами, яким політична преса закидала «націоналістичні ухили». Політична преса – «Харківський Пролетар», «Більшовик», «Комуніст», «Вісти», «Чорноморська Комуна» (Одеса), «Пролетар», «Радянське Село», «Комсомолець України» – брали участь у дискусіях.

Літературні органи постійно поширювалися й з’являлися нові. У 1927 році виходить двомісячник «Вапліте», що його видавала група М. Хвильового, але його гострий тон проти урядового курсу довів до припинення журналу після його 6-го виходу в світ. Його місце заступає «Літературний Ярмарок», на чолі якого теж стоїть М. Хвильовий, що продовжує критику режиму, але замаскованою, застосовуючи езопівську мову. Ці журнали підкреслювали досить виразно орієнтацію української культури головно на Захід. З’являються «Авангард», «Плужанин», що пізніше виходив, як «Плуг», «Західна Україна» (комуністи-емігранти з Наддністрянщини), «Нова Генерація», «Нове Мистецтво», «Радянський Театр», «Кіно», «Музика», «Нова Громада», «Бібліологічні Вісти», «Універсальний Журнал», «Всесвіт», «Глобус», «Червоний Перець», «Знання» та інші. Почала виходити газета «Радянське Село» у Харкові (крім того, в кожній окрузі була окружна селянська газета, всіх – 34), «Радянський Селянин» (журнал у Харкові), «Селянський Будинок».

Дуже зросла наукова періодика. Почали з’являтись журнали – органи окремих кафедр і відділів Всеукраїнської Академії Наук. За редакцією М. Грушевського виходив (1924-1930) журнал українознавства «Україна» та історичний збірник УАН «За сто літ». Практично вся ця наукова періодика перестали виходити разом з припиненням українізації.

Буйний розквіт української періодики дуже занепокоїв радянську владу в Москві, яка розпочала погром її по цілому фронті.

Цим погромом починається сьомий період існування української преси. Проголошенням «генеральної лінії» Й. Сталіна в кінці 1929 року починається політика новітнього геноциду українського народу. Для цього організовують Всеукраїнську Спілку Пролетарських Письменників (ВУСПП) і друковані органи для боротьби з «опозиційною пресою». Боротьба була запекла, але, звичайно, кремлівська влада перемогла опозиційних українських комуністів. Українська преса масово ліквідується, запроваджується сувора цензура, починається терор, «чистка» письменників, і у 1933 році кілька визначних українських комуністів кінчать життя самогубством, протестуючи  проти шовіністичної політики московської влади.

З газет та журналів в Українській ССР залишились офіційні партійні часописи, з літературних журналів – «Радянська Література», «Літературна  критика», «Літературний  Журнал». З’явилося багато «багатотиражок», одноднівок, «Блокноти агітатора» та інші «органи преси».

Ця політична лінія щодо преси (не говорячи вже про Голодомор та репресії) послідовно запроваджувалася аж до вибуху Другої світової війни 1939 року та німецько-радянської  війни 1941 року.

Звісно, доба війни і німецької окупації, нічого українській пресі не принесли. Нічого нового і корисного не могло принести і повернення радянської влади, яка знову почала нищити будь-які прояви українського вільного життя.

Коли розгромлено українську пресу в сьомому періоді її існування, радянська влада в Україні почала творити нові органи преси українською мовою, однак проросійські за своїм змістом. Від того часу починається знову кількісне, досить високе збільшення  української преси з метою створити враження «могутнього розвою» української преси в «суверенній УССР»…

"Громадянин України"