
Другою причиною називають укладення Кучук-Кайнарджийського миру 1774 року між Російською імперією та Туреччиною, після якого потреба в козацькому захисті південних кордонів імперії від татарських набігів відпадала: кримський хан прийняв російське підданство.
Третьою причиною була, так би мовити, фінансово-матеріальна частина. Землі Війська Запорозького були надзвичайно обширні й родючі, тож козаки не лише вправно воювали, але й так само господарювали, торгували. А царизму після перемоги над Туреччиною (за допомоги Війська Запорозького під проводом нашого земляка Петра Калнишевського), не освоївши ці землі, не можна було заселити приазовські й причорноморські землі. Тому на запорізьких землях почали селити сербських колоністів, що викликало гнів козаків: багатьох колоністів просто знищили, інших обкладали даниною. Що безумовно не радувало російський уряд.
Тим часом, багато хто із козацької старшини зумів сколотити гігантські статки.

Приміром, тільки у писаря Глоби (далеко не найголовніша особа на Січі) було 14 тисяч голів худоби. А тут ще отаман Калнишевський вступив у таємні переговори з турецьким султаном. Про що не забарився повідомити до Петербурга полковий старшина такий собі Савицький.
До речі, що стосується подібних конформістів, то їх, як і скрізь, було чимало. Приміром, наказ про ліквідацію Січі віддав запорізький козак Грицько Нечеса, відоміший як світлий князь Григорій Потьомкін-Таврічеський (незадовго до цього наївні запорожці прийняли «світлого» до своїх лав).

Отже, на початку травня 1775 року генерал-поручик Петро Текеллі, що виконував обов’язки командувача військами у так званій Новоросії, отримав наказ зайняти військами Запорізьку Нову Січ і ліквідувати її. Не барившись, Текеллі зі всією піхотою і кавалерією виступив з фортеці Св. Єлизавети і 5 червня підійшов до Січі, яка розташовувалася на острові Чортомлик біля сучасного села Покровське Нікопольського району Дніпропетровської області. Раптова поява російських полків з артилерією, що швидко оточили Чортомлик, приголомшила козаків: Текеллі вдалося зберегти в таємниці від козацької розвідки приготування до виступу в похід, і його війська навалилися на січовиків, як сніг на голову.
Треба визнати, що через занадте захоплення козацької старшини Січі господарськими справами, Січ у той період, як військова організація, сильно деградувала, тому козаки повністю прогавили підхід цілої армії. Раптовість і організованість дій регулярних військ, відразу ж позбавили запорожців волі до опору.
Зайнявши ключові пункти і викотивши на позиції гармати, Текеллі зажадав до себе старшину. Верхівка козацтва прибула, і генерал без довгих передмов зачитав маніфест імператриці про знищення Січі і скасування Війська Запорозького. Почалися багатоденні переговори, в ході яких Калнишевський зі старшинами обмінювалися з Текеллі візитами, в результаті яких налаштованій найбільш антиросійськи частині запорожців на чолі з полковим старшиною Ляхом, вдалося обдурити підпоєного Текеллі й вийти на своїх «чайках» з оточеної Січі з метою нібито лову риби на річці Інгул, що впадає в Чорне море в турецьких володіннях. У такий спосіб багато сотень запорожців покинули Нову Січ і оселились за Дунаєм. Так виникла Задунайська Січ.
Коли Текеллі остаточно протверезів, він відмітив що кількість козаків на Січі різко зменшилася, і в люті за те що його обдурили, вчинив репресії. У тому числі і проти кошового отамана Петра Калнишевського, якого згодом було вислано на вічне поселення у Соловки.

Що ж чекало решту козаків? Звісно, що російське самодержавство чітко усвідомлювало важливість Війська Запорозького для тримання Півдня імперської території «на замку» від посягань турків (без Запорозького Війська жодна із російсько-турецьких воєн не була би виграна). І тому запорозьку старшину, що залишилася після репресій, прирівняли до російського дворянства, наділили армійськими чинами і землею. Причому, землю залишали ту, якою ті володіли до ліквідації Січі. А кому не діставало до покладених для дворянської гідності півтори тисячі десятини, ще й прирізали! Щоб не образливо було перед дворянами зі стажем. Деякі «по знайомству» не зупинилися навіть на півтора тисячах. Отаман Вершацький, наприклад, відрубав собі на Дніпрі близько восьми тисяч десятин. Отаман Кирпан приватизував собі близько дванадцяти тисяч десятин, а осавул Пішміч близько тринадцяти тисяч!
Прості ж козаки, на думку російського уряду, повинні були добровільно вступати в пікенерські та гусарські полки. Проте січовики не поспішали це робити, адже різниця між гусаром і козаком полягала в тому, що ризик, звичайно, один і той же самий, а ось привілеї різні: козаки мали фактично підприємницькі права (зокрема, на винокуріння і торгівлю як в Україні, так і в російських губерніях). Коли уряд відмітив, що ідея про добровільне вливання козаків в ряди «доблесної» регулярної армії зазнає краху, почали шукати інші способи привернути козаків на царську службу, бо кожен в уряді розумів, яку небезпеку для імперських основ приховують у собі українські козаки – люди з унікальним військовим досвідом і господарським хистом.
Після довгих роздумів нічого іншого не знайшли як знову відродити козацтво. І знову за це взявся колишній запорожець Григорій Потьомкін, якому що розганяти – що збирати козаків, було без різниці: аби без діла не сидіти. І вже в 1783 році, Потьомкін в особливій «прокламації», висловив свої наміри зібрати знову запорожців. «Объявляю, – мовилося в цій прокламації від 1 липня 1783 року, – чрез сие из пребывающих в Азовской губернии Славянской и Елизаветской провинции жителей, кои в бывшем войске Запорожском служили, что полковому старшине и армии капитану Головатому Антону препоручено от меня приглашать из них охотников к служению в казачьем звании под моим предводительством». Отже, через вісім років після скасування Запорозької Січі, запорізьке козацтво стараннями російського уряду було відроджене. Щоправда, без певного організаційного центру на зразок Січі.
У 1787 році, під час подорожі Катерини II по Новоросії козацька старшина, за безперечної підказки самого Потьомкіна, подала в Кременчуці на адресу імператриці прохання, в якому висловила своє бажання служити на військовому полі козаками. Тобто, у складі російської армії. Катерина, звісно, погодилася на таку «несподіванку», і зі свого боку почала задобрювати козаків: найближчими роками вони повернули собі всі атрибути недавньої січової вольниці: прапори, печатки, булаву кошового отамана, перначі, поділ Війська на курені, які називалися так само як на Січі; від цього часу урядові документи, що направляються козакам, починалися із звернення, аналогічного зверненню до запорожців...
13 серпня 1787 р. починається війна з Туреччиною, і уряд надає запорожцям місце в урочищі Василькове біля Бузького лиману для заснування військового коша. Якраз у цей час козаки прийняли назву «Війська вірних козаків (запорозьких)», а в кінці 1788 року – «Військо вірних козаків» отримало інше найменування «Військо вірних чорноморських козаків». Активна й ефективна участь чорноморців в російсько-турецькій війні, знову повернуло їм прихильність російського уряду. І коли чорноморці, обмежені невеликим простором, виділеним їм для проживання, звернулися до Катерини ІІ з проханням надати їм для поселення обширні й незаселені береги Кубань-ріки, відповідь не змусила себе довго чекати. 30 червня 1792 року Катерина II підписала указ про переселення Чорноморського війська на прикубанські землі й підписала даровану грамоту на вічне володіння ними.
Перша хвиля чорноморців у кількості 3 247 чоловік прибула морем на Тамань 25 серпня 1792 року. Колишні запорожці отримали гігантський шматок цілинної землі, дивом схожий на той, якого їх колись позбавили на рідному Запоріжжі. Всього на Кубань у той період переселилося близько 25 тисяч чоловік. З травня 1793 року почала створюватися Чорноморська кордонна лінія. За старим запорізьким звичаєм було кинуто жереб, що розподілив місцерозташування 40 курінних поселень. 38 (!) з них отримали старі запорізькі назви. Отже, як бачимо, саме українські козаки освоювали теперішню Кубань і Приазов’я.
У 1828 році й козаки Задунайської Січі вирішили перейти на бік російської армії, і так само поселилися на Кубані. Це пояснювалося передусім тим, що козакам, як християнам, важче було ужитися з турками-мусульманами. Що й використовував російський царизм у своїх планах, одночасно, даючи запорізьким козакам можливість для нормального матеріального існування. І навіть тимчасові конфлікти з російським урядом не могли порушити загальну тенденцію.
Чорноморські – а з 1861 року – перейменовані в Кубанські козаки, вірою і правдою служили Росії. Після громадянської війни на початку 1920 років Військо Кубанське, як втім й інші козацькі війська, були ліквідовані радянською владою. На початку дев’яностих в цих землях почалося козацьке відродження.
Але в сучасній Російській Федерації у цьому процесі – ані слова про те, що сучасні кубанці і є ті самі запорожці. Крім того, багато сучасних кубанців стоять на російських патріотичних позиціях (пригадати хоча би краснодарського губернатора Кондратенка), і говорять про необхідність «східнослов’янської єдності». Що є, без сумніву, проявом сучасної форми ідеології імперського панування. Хоча і з симпатичними формулюваннями.