№ 32 (89):

Мішель Терещенко:

Історія і культура

" Я вирішив жити в Україні не для того, щоб повернути статки предків"

Марина ТКАЧУК
______________

   
Мішель ТерещенкоБез Терещенків було б усе по-іншому. Ця родина довела світові, що українські хлопці з Глухова здатні завдяки розуму й вправності заробити солідний капітал, стати одними з найбагатших людей у Європі. 

І при цьому користуватися повагою у простих і чесних людей. Без Терещенків у Києві не було б щонайменше чотирьох провідних музеїв, десятка лікарень, університетів, храмів. Вони були естетами-колекціонерами й меценатами, визнаними підприємцями і фінансистами Європи. А ще – вигнанцями, «капіталістами-кровопивцями» за радянських часів. Мішель Терещенко є онуком видатної особистості в історії ХХ сторіччя – Михайла Івановича Терещенка, міністра закордонних справ та фінансів у Тимчасовому уряді Керенського. Він народився і виріс у Франції, й лише за часів незалежної України зміг приїхати на історичну батьківщину своєї родини. Тепер Мішель опікується родинним гніздом, де починали й закінчили свій земний шлях його предки, – містом Глухів. Вирощує льон, експортує до Франції український мед, хоче розвивати столичні музеї, створені на основі колекцій Терещенків. І всерйоз замислюється над тим, щоб узяти українське громадянство.


«Я ПОМРУ В УКРАЇНІ»

– Пане Мішелю, кажуть, ви вже назовсім перебралися із Франції в Україну. Чи так це?

– Я народився й виріс у Франції. І, звісно, не обирав країну, де мав би народитися. Але я вибрав країну, в якій помру, – це буде Україна. Це рішення, до якого я сам прийшов.

– Якщо не таємниця, що вплинуло на такий важливий крок?

– Я вперше приїхав до України у 1994 році на декілька днів, за запрошенням Музею російського мистецтва. Це була виставка, присвячена моєму прапрадіду Миколі Артемовичу Терещенку. Ще був один візит у 1998 році. Ці два рази я приїздив в Україну як турист, у мене було своє життя у Франції, і я навіть не думав перебиратися сюди. Утретє я приїхав у травні 2002 року – до міста Глухова. І я дуже добре пам’ятаю той момент, коли зайшов до храму Трьох Анастасій, де лежать мої поховані предки... Я ще теж тоді був звичайним туристом. Але після тієї поїздки щось сталося – якась сила охопила мене. Думаю, під час панахиди, богослужіння щось трапилося. І коли виходив iз церкви, у мене виникло стійке відчуття, що я житиму в Україні – тут моє місце. До цього часу в мене були справи у Франції, я був успішним підприємцем, швидко приймав рішення і так само діяв. Але настав період спокою – і речі самі по собі владналися навколо мене.

«Я ЕКСПОРТУЮ УКРАЇНСЬКИЙ МЕД ДО ФРАНЦІЇ»

– І чим ви займаєтеся в Україні?

– Після переїзду в Україну 1 жовтня 2003 року моє життя відчутно змінилося. Раніше, у Франції, я працював у галузі досліджень підводного світу. Із 2003 року в Україні я почав працювати (з великою зацікавленістю, до речі) в галузях сільського господарства та харчової переробки. Тепер залучаю інвестиції французьких підприємств у Глухівський район. Намагаюся довести інвесторам, що такі галузі, як виробництво екологічно чистої сільськогосподарської продукції ефективні й можуть розвиватися саме в цьому регіоні. І, в першу чергу, намагаюся залучити новітні технології до Глухова та навколишніх сіл, аби вони мали можливість розвиватися. Інвестори, яких я залучив, уже взяли в оренду близько шести тисяч гектарів, і, сподіваюся, наступного року досягнемо обсягів приблизно 20 тисяч гектарів.

– А ще ви, здається, займаєтеся бджільництвом.

– Ця справа більше пов’язана з особистими уподобаннями. Я є експортером меду з України до Франції. Це я роблю задля задоволення. Бо й справді український мед дуже гарний, це екологічно чиста продукція. І, звичайно, ця обставина змінює імідж України на позитивний.

У травні 2003 року я привіз мед до Франції та дав його декільком гуртовим покупцям, і вони всі були приємно здивовані якістю нашого меду. Та на той час експорт цього продукту до Європейського Союзу був заборонений. Отже, я взяв на себе зобов’язання офіційно представляти Україну в Брюсселі, щоб отримати цей дозвіл на експорт до ЄС. З весни 2004 року ми досить швидко отримали цей дозвіл, і то був винятковий випадок. Цей дозвіл поновлюється щороку. Це стало в нагоді численним українським бджолярам, і я дуже цьому радий. Шкода, що мед – це поки що єдиний ветеринарний продукт, який дозволено експортувати до Європейського Союзу. Необхідно займатися іншими товарами та використати успіх меду, щоб покращити репутацію України в цій галузі.

«Я ВІДКРИВ САРКОФАГ І ВПІЗНАВ ПРАПРАДІДА МИКОЛУ»

– Пане Мішелю, ваша родина дійсно багато зробила для України, активно займалася меценатством. Чи продовжуєте ви цю традицію?

– Я дуже гордий з того, що мою родину пам’ятають – вона дійсно зробила багато. І не за рахунок того, що в когось щось украла, – вона ділилася тим, що набувала. Я не знаю, чи можна це назвати меценатством, тому що час змінився, але в мене є зараз три проекти. І вони будуть дуже залежати від економічного результату моєї діяльності. І, звісно, від допомоги українських друзів, які, можливо, братимуть участь у цих проектах. Ці задуми входять у логіку тієї меценатської діяльності, яку започаткували мої предки.

Перший проект, до якого я дуже прикипів серцем, – це реставрація церкви Трьох Анастасій у Глухові. Ця церква була розписана тими ж художниками, які працювали над Володимирським собором. У ній багато фресок і настінних картин. Це не лише храм, а й місце сімейного поховання, там є могили мого прапрапрадіда Артемія та його дружини Єфросинії, прапрадідуся Миколи Артемовича, його дружини Пелагеї та його брата Федора Артемовича. І я зобов’язаний відновити цю сімейну усипальницю, тому що вона була зруйнована й сплюндрована після революції. 

– Кажуть, що в цій церкві неодноразово відбувалися чудеса... 

– Так, у ній дійсно відбувалися чудеса, зокрема був свідком і я. Коли повернувся в Україну в 2002 році, мені сказали, що під підлогою, десь у піску, є ще останки моїх предків. І ми почали розкопки... Одного разу мені подзвонили, щоб я дуже швидко приїхав до України, до Глухова, бо щось вдалося знайти. Майстри зробили отвір у підлозі і виявили труну. Я проліз у цю дірку з маленьким ліхтариком і відкрив саркофаг... Звичайно, коли я звідти повернувся, мене запитали, що я там бачив. Я сказав: «Це Микола». Мене запитали: «Як ви можете пізнати? Стільки ж часу пройшло...» Але я бачив свого прапрадіда так само, як зараз бачу вас, – його обличчя, шкіру, волосся. Усе добре збереглося, і, звичайно, я впізнав його без жодних проблем. І у мене навіть виникло враження, що він на мене дивився. Але це не єдиний сюрприз. Під час війни 300-кілограмова авіаційна бомба впала через центральну баню церкви. Якби вона вибухнула, то не залишилося б ані каменя. Але вона не вибухнула...

«ПРАБАБУСЯ ПЕРЕДАЛА НА ЗБЕРІГАННЯ МУЗЕЯМ ПЕТЕРБУРГА 300 КАРТИН ВРУБЕЛЯ»

– А інші проекти пов’язані з музеями у Києві?

– Так. Другий проект – це відновлення Національної бібліотеки Академії медичних наук. Я б хотів зробити там міжнародний культурний центр Терещенків. Це був будинок мого прапрадядька Олександра. І велике чудо, що ця будівля збереглася. Там розташовувалися стайні прапрадядька й офіс, з якого він керував своїми цукровими заводами. Ще за радянських часів було чимало проектів щодо цієї споруди. Планувалася навіть будівля у 22 поверхи. Хотіли зробити і казино, і посольства, і банківські установи. Але всі ці проекти натикалися на протидію Раїси Павленко, директора бібліотеки, яка хотіла зберегти дух цієї будівлі. Ця жінка з 1969 року опікується бібліотекою. Коли я вперше постукав до цієї будівлі, то навіть не сподівався, що хтось має уявлення про моє прізвище. Не був навіть упевнений, що хтось знає про родину Терещенків. І коли вперше я прийшов і до мене одразу покликали директора... Я чув, як ця жінка дуже швидко спустилася, чув навіть, як цокотіли її підбори. Підійшовши до мене, вона сказала: «Ви знаєте, я вже 40 років на вас чекаю».

Ми з директором дуже плідно працювали упродовж року. Зробили проект будівництва цієї бібліотеки в іншому місці, в центрі Києва, і проект реконструкції будівлі: для того, аби вона могла стати культурним центром імені Терещенків. Тут, за нашим задумом, будуть постійні експозиції мистецьких творів, що належать сім’ї Терещенків й експонуються в інших музеях України. Якісь частини цього центру могли б бути присвячені іншим експозиціям. Тут можна проводити концерти, конференції, адже у цій будівлі є гарні великі зали з чудовими видами на парк Шевченка.

І ще один проект – допомагати музеям Києва. Зараз три будівлі, які були власнiстю моєї родини, є музеями. До речі, я хотів би змінити назву Музею російського мистецтва. Тому що там експонуються картини, створені в Україні. Я б хотів, щоб він називався Музеєм імені братів Терещенків. Адже більше 90 відсотків творів мистецтва, які є там, належали моєму дідовi та його братам і сестрам.

Але всі музеї мають потребу в пожертвах і меценатській допомозі. Можливо, ми будемо організовувати спонсорськi акцiї для збагачення колекцій. Це дуже важлива для мене тема. Я дуже скоро запропоную Президенту України, міністру культури і Фонду «Україна-3000», щоб більше надати предметності цій розмові 

– Навколо музею Тараса Шевченка, який розміщений у колишньому маєтку Терещенків, давно тривають суперечки. Які ви маєте плани щодо нього?

– Мені здається, ця будівля в не належному стані. Президент України нещодавно видав указ, і цей музей має переїхати в інше приміщення. І, звичайно, ми представимо свій план розвитку цієї споруди. Особисто я хотів би зробити з маєтку, що на бульварі Шевченка, один із визначних музеїв Києва. Є дуже багато проектів... До революції моя родина жила в Києві та Петербурзі, мала чималі колекції. Коли прабабця дізналася про те, що потрібно їхати з Росії до Франції, щоб урятуватися, вона вирішила дочекатися, доки врятується її син. Вона збирала в цей час та впаковувала мистецькі вироби. Загалом 4815 виробів вона передала на зберігання музеям Петербурга. Я знаю, що в цій колекції більше 300 картин Михайла Врубеля і що ці картини не експонуються. Так що ми будемо працювати над вирішенням цього питання. Можливо, потрібно буде укласти якусь угоду, аби створити новий музей у Києві.

«У НАШІЙ РОДИНІ БУЛО ЗАБОРОНЕНО ЗГАДУВАТИ ПРО РОСІЮ, УКРАЇНУ Й ЖИТТЯ ДО ЕМІГРАЦІЇ»

– Питання досить делікатне. Чимало ЗМІ після ваших визитів в Україну почали писати, що Мішель Терещенко приїхав, аби повернути власність своїх предків. Чи є у вас насправді такі плани?

– Я приїхав в Україну, зовсім не маючи таких планів! Ті журналісти зовсім не знають правди, ніколи зі мною не зустрічалися. Єдина річ, яку я дійсно хочу зробити (і я розмовляв про це з Президентом України) – це змінити дух, із яким експонуються картини моїх предків у їхніх будинках. Я не можу забути, що все це відбулося за рахунок націоналізації, із дуже серйозними насильницькими подіями. Життя мого діда було повністю розбите – так само, як життя всіх людей, які змушені були емігрувати. Йому було образливо поїхати з країни, для якої і він, і його родина зробили дуже багато. Тому, коли я був дуже маленьким, бабуся забороняла вчити російську мову (родина Терещенків була російськомовною — Авт.) і пояснювала це тим, що дід цього б не пережив. У родині було майже заборонено згадувати про Росію й життя до еміграції. І після того як дід опинився у Франції, він жодним словом не прохопився ані про батьківщину, ані про своє колишнє життя.

Із моєї родини лише Варвара Терещенко-Ханенко вирішила залишитися у Києві, її чоловік помер. У листопаді 1918 року, коли німці покидали Київ, вони запропонували надати Варварі броньований поїзд для того, щоб вона змогла евакуюватися з колекцією до Берліна. Вона відмовилася, хоча й дуже добре знала, що на неї чекало з приходом в Україну більшовиків. Але не думала, що буде арештанткою у власному будинку, в комірчині під дахом, з повною забороною навiть дивитися на власні мистецькі колекції. Варвара померла у 1922 році в жахливих умовах, а саме вона присвятила все своє життя створенню та збереженню цього музею (йдеться про Музей східного та західного мистецтва. — Авт.) у Києві.

І як же я міг подумати, щоб забрати щось із цього музею? Але у той же самий час, я хотів, аби ці музеї, націоналізовані радянською владою, були даром моєї родини Україні. Я б хотів, аби був складений список витворів мистецтва, що належали моїй родині. І це майно було би передано родині Терещенків на одну секунду. Після чого б повернулося назад у власність України – як дарунок родини Терещенків. І потім не виникатиме асоціацій із варварством чи насиллям більшовиків. Але ця моя пропозиція була дуже спотворена українськими журналістами, не сприйнята. 

«Україна молода»