№ 32 (89):

"Правове поле"

Актуалії

Григорій ЄЛИШЕВИЧ
_________________
   

Визнаєте хоча б одного з відомих політиків, хто принародно виступав проти того, щоб Україна стала правовою державою?

Тобто такою, де закони однакові для всіх і кожен може відстояти своє право на справедливість? Такі, «борці за народ» наввипередки присягаються, що вони святі перед Конституцією, не кажучи вже про Кримінальний кодекс. І якщо не всі, то переважна більшість тримає при цьому дулю в кишені.


Пригадую деталі зустрічі із земляком, котрий частину праведного гніву проти можновладців спрямував на мене, згадавши часи, коли я був депутатом Сумської обласної ради і взагалі – близько до державної «годівниці». Врешті-решт, так і не приперши мене до стінки, за відсутності фактажу, мій «прокурор» підозріло запитав:

– Ти хочеш сказати, що сидів біля високого начальства, і нічого не хапнув?

Не знаючи, що сказати, я тільки знизав плечима. І раптом:

– Ну, дурень...

Очевидно маючи на увазі, що він би свого шансу не втратив.

Із власних спостережень зізнаюсь, що «розумних» при владі набагато більше. До речі, пропонували колись і мені «винагороду»: від машини за лобіювання сумнівного бізнес-проекту до участі у приватизації виробничої бази районного масштабу з перспективою покласти до кишені дуже кругленьку суму. Причому, в обох випадках все мало бути обставлено так, що комар носа не підточить. Одне питання: як людям потім в очі дивитись?

Втім, ця проблема, судячи з реального життя, мало кого обходить. Колись діз-нався, що давня знайома після багаторічної і нібито чесної роботи в освіті пішла помічником до одного з головних «варягів», які в той час буквально підім’яли під себе на Сумщині і владу, і бізнес. Задля цікавості зайшов до її кабінету. Перше враження – «золота клітка»: розкіш, якої раніше і в керівників не бачив. Утім, прийняла нормально, як давнього знайомого. Тому зовсім несподівано пролунало питання:

– А ти не хочеш вступити до нашої партії?

Прочитавши відповідь у моїй посмішці, одразу зів’яла, і розмова швидка добігла кінця. А я ще раз отримав підтвердження відомої приказки: найнявся, як продався.

Взагалі, продажність, як на мене, в Україні набула вже масштабів національного лиха. Один з «батьків» демократичного руху перейшов з рідного політичного табору до іншої команди тільки тому, що там пообіцяли престижніше місце у виборчому списку. Інший «прапороносець» незалежності після найвищої державної посади раптом і надовго опинився серед лідерів партії, присутність якої у владі стала чи не найчорнішою сторінкою в новітній історії України. А керманич ще однієї політичної сили, відомий борець з олігархами, тихцем від союзників розділив владу з тим, від кого ще вчора відхрещувався, мов чорт від ладану…

Якщо люди, прізвища яких знає вся Україна, дозволяють собі подібні «кульбіти», то чого чекати від широких партійних і депутатських мас? Склад яких визначається не стільки переконаннями, скільки можливостями урвати свій шматок влади, бізнесу або чогось іншого.

Цинізм та відсутність моралі, мов корозія, роз’їдають й інші сфери суспільного життя. Не інакше, як поганий жарт у народі сприймаються вирази «непідкупний суддя», «безкорисливий лікар», «незалежний журналіст» тощо.

І знову ж: поговоріть на цю тему будь із ким, хто явно причетний до формування такої громадської думки – «праведне» обурення гарантоване. Причому абсолютно щире, адже кожен про себе думає приблизно так: «Що я, он інші гребуть!» – не стільки з осудом, як від заздрощів.

А що його величність народ нещадно ганьбить «продажних депутатів», «безсовісних чиновників» та інших «коли ж вони наїдяться?!» – то це тільки в цілому. Якщо ж ідеться про конкретного родича, сусіда чи просто знайомого, то праведний гнів одразу трансформується в захоплене «уміє жити!» – з надією прихопити щось і для себе.

Отаке воно, наше «правове поле»: густо заросле бур’янами лицемірства, демагогії, пристосуванства і брехні. Полоти його, точніше, вирубувати доведеться ще довго.