№ 34 (91): З життєпису Івана Литвиненка
Геннадій Іванущенко
Під час першої Світової війни Іван Литвиненко – офіцер царської армії. З 1917 року – в Армії Української Народної Республіки. Отримав ранг полковника, нагороджений Залізним Хрестом.
Перша його посада в Українській армії – командир куреня 1-го Київського вартового полку. Далі він відомий, як помічник командира, командир 1-го Запорозького пішого полку ім. гетьмана П. Дорошенка. Ця військова одиниця була сформована у Харкові у березні 1918 року у складі Запорозького корпусу. Організовувався корпус уже після першої українсько-російської війни і складався з уцілілих полків Української армії, які спочатку з тяжкими боями відступали на захід, а потім, у складі Запорозької дивізії визволяли Україну від наступної більшовицької навали.
Дослідження, проведені істориком Романом Ковалем, висвітлюють подальшу долю українського військового діяча: командир 1-ї Запорозької дивізії, 6-го загону Запорозької дивізії (січень 1920 рік).
Наступна сторінка війни за державність, в якій активну участь брав Іван Данилович – Перший Зимовий похід Армії УНР по тилах більшовиків і денікінців, який став безпрецедентним в історії воєн за своїм характером і героїчністю. В поході взяло участь близько 10 000 осіб.
У складі армії командиром Збірного Запорозького кінного полку ім. Богдана Хмельницького був Іван Литвиненко.
Більшість подій в той час відбувались на території сучасної Черкаської області. Після заняття Черкас далеко по Лівобережжю піднялися чутки, що «українське військо вже до Дніпра дійшло». Від Полтави, Чернігова, Харкова, Мелітополя, Луганська приходили посланці. Активізувався і повстанський рух українських селян. Тільки на території сучасної Сумщини та прилеглих районів Чернігівщини і Полтавщини за різними оцінками оперувало кілька сотень українських повстанських загонів.
Однією із славетних сторінок Зимового походу стали події 16 квітня 1920 року у Вознесенську, де війська армії УНР завдали поразки частинам 14-ї більшовицької армії. Героєм бою за м. Вознесенськ (16.04. 1920 р.) став Іван Литвиненко. Пізніше, один з співробітників полковника Литвиненка на Волині Тарас Боровець згадуватиме, що участь в Зимовому поході для здоров’я Івана Даниловича обернулася тяжкою недугою: гострим ревматизмом та пухлиною ніг.
За оцінками воєнних істориків перший Зимовий похід Армії УНР є найгероїчнішою сторінкою воєнного мистецтва періоду національно-визвольних змагань в Україні в 1917-1921 років, під час якого українська армія вперше вдало застосувала партизанські методи боротьби з численними ворогами зі Сходу й Заходу.
Подальша доля полковника Литвиненка пов’язана з командуванням 2-ю бригадою 1-ї Запорозької стрілецької дивізії Армії УНР.
Історія замовчує те, де і за яких обставин Іван Литвиненко став професійним військовим розвідником, але подальша діяльність полковника-ветерана була тісно пов’язана з контррозвідкою Державного Центру УНР в екзилі.
Причетним до розвідувальної діяльності ДЦ УНР в екзилі був, зокрема, український військовий і політичний діяч Тарас Бульба-Боровець, який писав про це так: «Полковник Іван Литвиненко мешкав тоді в Рівному. З наказу уряду УНР він керував українською розвідкою на польсько-радянському кордоні. Я одразу став його співпрацівником для виконання кур’єрних обов’язків. З наказу полковника Литвиненка наша молодь передавала на другу сторону директиви уряду УНР та літературу, а звідти отримувала різні матеріали, совєтську пресу та книжки. Ця наша робота була особливо пожвавлена під час великого голоду в Україні 1932-1933 років. Ми приносили з-за кордону цілу масу зразків «хліба», печеного з дерев’яної кори, листя, просяної лупи, буряків та інших складників. Ці експонати голоду в СРСР уряд УНР із меморандумами надсилав до Ліги Націй та поширював на весь світ, хоч той світ був на все глухий. Ми включились до антибільшовицької кампанії усією душею і проводили боротьбу всіма можливими засобами...».
Згодом, у вересні 1943 року Іван Литвиненко ще з двома колишніми полковниками армії УНР переходить до Української Повстанської Армії. Його організаторський хист і бойовий досвід стають у великій пригоді молодій українській формації, яка повела боротьбу проти гітлерівської Німеччини і сталінського СРСР. Він стояв практично біля витоків розвідки УПА, як начальник відділу розвідки «Євшан» Краєвого Військового Штабу УПА на Волині. Згодом стає інструктором старшинської школи «Дружинники». Через прогресуючу недугу звільняється з військової служби і деякий час очевидно перебуває в підпіллі.
Пізніше був виявлений і заарештований органами НКВД. У 1946 р. проходив по слідству у справі члена першого проводу ОУН П. Кожевнікова. Подальша доля невідома, проте можемо здогадуватись, що з більшовицьких катівень живим він не вийшов.
|
| |
|
