№ 42 (99): Козацька доба
(Закінчення. Початок у "ГУ" №№ 38-41)
Одним із останніх спалахів давньої козацької слави стало гетьманування Івана Мазепи.
На кінець XVII ст., коли тривалі польсько-російські війни обернулися відвоюванням поляками Правобережжя та утвердженням автономії Війська Запорозького, під безпосередньою зверхністю гетьманів лишалося тільки близько третини території, що колись була підвладна Хмельницькому,— це десь одна шоста площі сучасної України.
Цей лівобережний край українці називали Гетьманщиною.
На кінець століття якийсь час на цих землях запанував відносний спокій. Між 1687 і 1708 роками, тобто в період Мазепиного гетьманування, на території лівобережної Козацької держави не велася жодна внутрішня війна. І хоча національні вимоги українських провідників значно послабились порівняно з минулими роками, усе ж таки козацька старшина була сповнена рішучості відстоювати свої права та автономію для свого краю. Москва тим часом прагнула встановити в Україні пряме урядування. У цей час у Росії на престол піднявся видатний цар-реформатор Петро І.
Людина освічена й витончена, Мазепа скеровує значну частину своїх особистих прибутків на розвиток релігії та культурних установ. Ревний покровитель православ’я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових церков, споруджених у пишноту стилі, що його часом називають мазепинським, або козацьким бароко. За Мазепиного гетьманування Києво-Могилянська академія змогла завдяки його підтримці спорудити нові корпуси і збільшити до 2 тисяч кількість студентів. Крім того, він заснував багато інших шкіл і друкарень, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти».
Довгий час Мазепа та Петро Перший підтримували дружні, приятельські стосунки, проте з початком у 1700 році великої Північної війни у цих стосунках виникло напруження. Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Козаки вперше повинні були воювати виключно за інтереси царя.
Замість того щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів — поляків, татар і турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві, Центральній Польщі. Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро І поставив на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Наростання невдоволення змусило Мазепу шукати захисту у шведів, і у липні 1709 року, колі польські та російські сили зійшлись у битві під Полтавою, Мазепа виступив на боці шведського короля Карла ХІІ. Петро І дізнався про «вчинок нового Іуди Мазепи з великим здивуванням». Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин напав командуючий російськими військами в Україні князь Меншиков і вирізав усіх жителів: 6 тисяч чоловіків, жінок і дітей.
За гетьманом України Іваном Мазепою була закріплена погана слава зрадника. Його ім’я проклинали і піддавали анафемі в усіх російських православних церквах. Проте нещодавно з’явилася й інша тенденція — спроба ідеалізувати непередбачуваного гетьмана і виправдати будь-яку його дію і вчинок. І та, й інша крайнощі сьогодні неприйнятні, оскільки для переусвідомлення історії України і для розвитку її державності потрібна правда, позбавлена політичної кон’юнктури.
Битва під Полтавою закінчилась перемогою московитів. Щодо українців, то битва поклала кінець їхнім намаганням відокремитися від Росії. Тепер остаточне поглинення Гетьманщини міцніючою Російською імперією було тільки питанням часу, і ні про яку автономію вже майже не йшлося.. Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Туреччині. Тут, біля міста Бендери, 21 вересня 1709 року вбитий горем 70-річний Мазепа помер. Остаточно перемога російської влади на українських землях завершилась зруйнуванням у 1775 році російськими військами Запорозької Січі. Останнього кошового отамана, 85-літнього Петра Калнишевського, ув’язнили в одиночній келії Соловецького монастиря, де він просидів до 1801 р., аж доки не був звільнений молодим імператором-лібералом Олександром І. Вже глухий і сліпий, соловецький в’язень помер там же 1803 року; похований на монастирському цвинтарі.
ДОВІДКА
Гетьманщина
1) Усталена в науковій літературі назва української національної держави, відновленої внаслідок національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, що існувала впродовж 1648-1782 років. Офіційна назва держави – Військо Запорізьке. Царський уряд уникав вживання терміну Гетьманщина і в офіційних документах називав її Малоросією. Столицями Гетьманщини в різні часи були міста Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів.
На початковому етапі існування Гетьманщина була номінально залежною від Речі Посполитої, а її територія обмежувалась Київським, Чернігівським та Брацлавським воєводствами. Однак фактично вона була незалежною, а влада її глави – гетьмана – поширювалася на значно більшу територію (частина Волині та білоруських земель). Державний устрій Гетьманщини. на початковому етапі характеризувався наявністю власного військово-адміністративного управління, виборністю гетьмана, генеральної, полкової та сотенної старшини, єдиною податковою, судовою, фінансовою, військовою системою, наявністю дипломатичних зносин з іноземними дежавами тощо.
Після Переяславської Ради і укладення Березневих статей 1654 року між Україною і Росією, московський уряд розпочав систематичне обмеження прав та привілеїв Гетьманщини, звівши її до стану автономії, повноваження якої постійно звужувалися (заборона у 1669 році зносин з іноземними державами, збір у 1666-1668 роках податків на її території російськими чиновниками і відправка грошей до Москви, з початку 17 століття – фактичне призначення гетьмана царем та інше).
У 1663 році Гетьманщина поділилася на Лівобережну (під контролем Росії) та Правобережну (під контролем Речі Посполитої). Цей поділ був закріплений умовами Андрусівського перемир’я 1667 року. В адміністративно-територіальному відношенні Гетьманщина поділялася на полки та сотні. На Правобережжі козацький полково-сотенний устрій проіснував до 1714 року (з перервами ). На Лівобережжі він зберігся до 1782-го. Кількість полків та сотень часто змінювалася: виникали одні полки, зникали інші. Найбільш тривалим у часі був поділ на 10 полків: Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Преяславський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський, Полтавський. Складалися вони з 7-20 сотень.
Міста на Гетьманщині користувалися правами самоврядування, ними управляли магістрати та ратуші. Суспільна структура Гетьманщини включала козацтво, українську шляхту, міщанство, селянство. Провідна роль у державному житті належала козацькій старшині та українській шляхті, з яких формувалася рада старшин, що була дорадчим органом при гетьмані. Вони ж відігравали вирішальну роль на генеральних військових радах.
Проводячи політику, спрямовану на ліквідацію Гетьманщини, царський уряд намагався дедалі більше обмежити її автономію. У 1722-27 роках було створено першу Малоросійську колегію, що мала право контролювати дії гетьмана та уряду Гетьманщини. Впродовж 1734-50 років указом Катерини II гетьманство було скасоване тимчасово, а у листопаді 1764 року – остаточно. Гетьманщиною стала управляти друга Малоросійська колегія, яку очолював П. Рум’янцев. У 1782 році з утворенням Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв полково-сотенний устрій було скасовано. Гетьманщина перестала існувати.
2) Гетьманщиною називають також Українську Державу, на чолі якої стояв гетьман Павло Скоропадський, і яка існувала з центром у Києві з 29 квітня по 14 грудня 1918 року.
|