Про те, як і чому частина Звіринця почала іменуватися Видубичами, достовірних відомостей немає. Автор Київського Синопсису – Інокентій Гизель (1600-1683) говорить, що київський князь Володимир Святославич, прийнявши в 988 році святе хрещення, намірився побудувати на місці язичницького капища, православну церкву (відому своєю трагічною долею – Десятинну) і поблизу її заснувати монастир – Видубицький. Згідно з Синопсисом обитель заснована першим Київським митрополитом Михаїлом. Нічого подібного в текстах стародавніх літописів немає, навпаки, там Видубицький монастир вперше згадується під роком 1070. Мова йде про улюбленого сина Великого київського князя Ярослава Мудрого – князя Всеволода Ярославича, який в описуваний час ще був удільним князем Переяславським. У безпосередній близькості від монастиря, знаходився і його двір, званий в літописах «Красним», тобто – красивим.
Вважається, що монастир і його околиця Видубичі ведуть свою назву від стародавньої легенди про Володимира-Хрестителя і поверженого язичницького бога Перуна. Вона оповідає про те, як князь Володимир Святославич того дня, коли вирішив охрестити Русь, повелів скинути всі дерев’яні ідоли Перуна й інших богів у Дніпро. Віддані стародавній вірі миряни бігли уздовж річки і закликали богів показатися і виплисти, кричучи «Перуне, видубай!», тобто – випливай, випірнай. Місце, в якому ідоли, нарешті, виплили на берег, назвали Видубичами. Так оповідає легенда. Цікаво, що згідно зі стародавнім рукописом, Перуна скидали в річку 12 чоловіків, що символізувало 12 Апостолів; мало того, в християнстві число 12 є символом всього людства, означає земну і небесну церкву, Боголюдяне число співмножників 3 і 4, де 3 – символ божественної суті, а 4 – число матеріальних стихій, сторін світу і деяких інших мирських речей, тобто число людської природи. Сумнів викликає те, яким чином важкенний ідол Перуна із залізним шоломом на голові і золотими вусами (так свідчить літопис) міг проплисти від гирла Почайни через дніпровські пороги більше 10 км і виплисти. Інша версія походження назви — від переправи. Напевне відомо, що ще до Хрещення Русі в районі монастиря існувала переправа через Дніпро. Миряни переправлялися на «дубах» — човнах, видовбаних з цілісних стовбурів дуба. Тут же, у Видубицькому урочищі, знаходилася велика діброва. Назву Видубичам також міг дати підземний монастир на території Звіринецьких печер, що існував до Хрещення Русі, і який після офіційного ухвалення християнства «видубав» з-під землі і гідно зайняв територію язичницького капища на березі біля переправи, яка потім стала поромною.
Історія Звіринця пов’язана з іменами князів Ігоря Ольговича, Володимира Мономаха, Юрія Довгорукого і Данила Галицького. Останній був тут проїздом в 1250 році, вже після татаро-монгольского нашестя на Київ і звідси тримав далекий і небезпечний шлях в орду «бачивши біду страшну і грізну» і напучуваний молитвами братії.
Монастир разом з Красним двором, за давньою традицією, тривалий час залишався резиденцією Переяславських князів, був вотчинним монастирем Мономаховичів.
У перші 120 років свого існування монастир швидко стає центром світського життя Києва. Тут князі влаштовують переговори, збирають рать і моляться перед походами. У монастирі живуть і працюють багато вчених ченців. Серед них були Сильвестр і Мойсей, що зробили значний внесок в написання «Повісті временних літ». Монастир пережив нашестя Батия і Андрія Боголюбського, горів кілька разів.
У 1199 році літопис повідомляє про видатну в історії архітектури Староруської держави подію. Для захисту Михайлівської церкви (а в монастирський комплекс сьогодні входять Михайлівський і Георгіївський собори, трапезна церква, будинок настоятеля), розташованої на невеликій відстані від схилу гори, берег під яким дуже активно руйнувався течією Дніпра, була побудована незвичайна споруда – перша на Русі кам’яна підпірна стіна: «Того ж літа князь Рюрик заклав стіну кам’яну під церквою святого Михайла на Видубичі у Дніпра для підпори церкви». У стінах обителі в XII–XIII століттях велося староруське літописання. На початок XIII століття в монастирській бібліотеці зібралася вельми значна кількість книг, необ-хідних для створення літописів. Очевидно, разом з рукописним списком «Повісті временних літ» сюди потрапили й інші книги із збірок Печерського монастиря і Софійського собору. Стародавні княжі грамоти і рукописні книги могли бути заховані ченцями від ворогів, які з 1096 року регулярно нападали на монастир, розташований на самій околиці стольного Києва. А заховати було де. Гучна теорія про знаходження на території монастиря (а швидше за все Звіринецьких печер, що при обителі) горезвісної бібліотеки Ярослава Мудрого не знайшла поки що свого підтвердження. Комплекс печерних галерей відкрили в 1862 році випадково. Тоді київський художник виявив провал на схилі горба і вирішив на свій страх і ризик досліджувати його. У тремтячому світлі воскової свічки погляду відкрилася жахлива картина — людські черепи, кістки, залишки чернечого одягу. Чутки про знахідку швидко розповсюдились по окрузі, святе місце почали відвідувати ченці, паломники і просто цікаві. Враховуючи аварійний стан підземних ходів, інженерне відомство заборонило проведення археологічних розкопок. Вхід в печеру поступово обрушився, і про неї забули. Через 30 років, в результаті обвалу відкрилися два нові входи в печери. На той час за ними міцно закріпилася назва «Звіринецькі». У 1912 році в атмосфері суворої секретності почалися розкопки підземних ходів. Дослідники всіляко намагалися уникнути широкого розголосу археологічних робіт, але, не дивлячись на всі запобіжні заходи, інформація просочилася-таки в пресу. До Звіринецьких печер хлинули тисячі роззяв і богомольців. За два місяці копіткої праці були розчищені дві довгі галереї, по обох боках яких знаходилися келії і поховання катакомбного типу. Під час розкопок археологи виявили скелети людей, застиглих в неприродних позах. Страшна трагедія розігралася колись глибоко під землею. Очевидно, під час нападу на монастир тут сховалися ченці і жителі київської столиці. Вороги засипали єдиний вхід в підземеллі, і люди виявилися живцем похованими. Від нестачі свіжого повітря, позбавлені їжі й води, вони померли в муках. Ймовірно, загинули всі, хто знав про існування печер — інакше ченці розчистили б підземні ходи і поховали своїх побратимів. Трапилося це в 1240 році. Тоді татаро-монголи вщент спалили Київ, знищили навколишні селища. Вогненний смерч промайнув над київською землею, сіючи смерть і руйнування. І лише через 600 років люди дізналися про трагедію в Звіринецьких печерах. Чи були тут книги Ярослава? Можливо. Адже не всі підземні галереї були розчищені від завалів, залишилися ще багато ходів, що зберігають таємниці минулих епох.
Однією з достовірно встановлених таємниць стало виявлення при археологічних дослідженнях на території Видубичів слідів життя приблизно III тисячоліття до н.е. (племена пізньотрипільської культури).
Далі буде
У числі перших після запровадження християнства князем Володимиром був зведений Видубицький монастир. Територія, на якій розташовується сьогодні ця стародавня обитель, у давнину була укрита густим лісом, що розрісся на всі боки на неозору відстань, в лісі мешкала безліч всякого звіра, тому і прозвали цю місцевість – Звіринець.