Колективізаця та голодомор на Сумщині в документах та тогочасній пресі

До 75-х роковин Голодомору

Витяги з книги сумського краєзнавця Олексія Ленського «Історія розвитку знарядь праці, економіки, освіти, культури на  Сумщині»     

  
Олексій ЛЕНСЬКИЙ
  
У Сумській газеті  «Плуг і молот» від 17  жовтня 1930 року  сповіщається, що план хлібозаготівель виконано тільки на  63%, а по твердих культурах  тільки на 55%.

Друкується розгромна стаття про недоліки на Головашівському приймальному пункті. «Величезні черги, селяни не можуть здати хліб. Скандали, бійки за чергу… Часто за зданий хліб селянам не виплачують грошей. Догляд за прийнятим хлібом некудишній… 9 жовтня 1930 р. (№ 114 газети) партійний комітет звернувся до всіх сільськогосподарських осередків з листом, в якому пишеться: «Масові виходи з колгоспів, що були весною, в купі місць утворили ненормальні взаємини поміж колгоспниками та індивідуальними господарями». Висновок  був зроблений на користь колгоспів. Треба більше створювати колгоспів.

Малося на меті зробити все суспільство соціально однорідним, де б ніхто не мав власності, всі стали пролетарями й служили єдиному працедавцеві – компартії. Звичайно, найстійкішими потенційними противниками колективізації, тобто, позбавлення селян їхньої власності, могли стати ті, кому є що втрачати. Як саме робилося – показують деякі документи, що зберігаються  в Сумському обласному державному архіві.

Фонд Р-1192, опис 1, справа 4, аркуш 186. Це – витяг з протоколу загальних зборів членів комнезаму Улянівської сільради, що відбулися 29 січня 1930 року. Присутніх  членів – 250 чоловік, голова зборів – Макошенець, секретар – Ілляшенко. Слухали: поточні справи. Зачитування списку куркульських господарств. Ухвалили: означених глитаїв розкуркулити за 24 години після затвердження загальними зборами. Майно передати в безкоштовне  користування  артілям  та СОЗу (товариство зі спільної обробки землі), а цих куркулів вислати за межі округи. Такі приклади можна привести по кожному селу. Місцеві краєзнавці добре розкрили цю тему. Хто не хоче  досліджувати її в архіві, може скористатися газетою «Сумщина» від 3. 06.  1993 р., стаття О. Кубатки «Розкуркулити негайно».

Наразі – трошки хроніки.

26 вересня 1930 голова Раднаргоспу України тов. Чубар дає телеграму про погане збирання буряків (який добрий господар почне здавати свої буряки в цей час? Їм ще місяць треба рости, набирати цукристості). Але селян змушували здавати, коли накажуть. Від такого роду втручання у життя села, добрі господарі противились, їх, звісно, розкуркулювали. Натомість, у колгоспах позбирались ті, хто до роботи не звик. Так, у колгоспах погано йде сівба озимих. Їх посіяно тільки 60%. Силоса заклали 10%. МТСи не квапляться з ремонтом, а якість ремонту – дуже низька. Фактично все перетворюється на металолом. По всьому тоді Радянському Союзу вони сягають 4,2 мільярди карбованців. 1 жовтня  відкрилася контора «Рудметалторга».

З цією сумнозвісною конторою пов’язана трагедія всіх церков, а разом з ними – і села. У масовому порядку закривалися церкви під виглядом їх поганого технічного стану, а там, де церква пітримувалася місцевою громадою в доброму стані, раптом священик виявлявся «злочинцем» і його саджали або просто зникав. Багато хто зі священиків відмовлявся від свого сану. Все майно церков, особливо зроблене з дорогоцінних металів або кольорових, приймалося державою. Всі церковні дзвони поділили на 4 категорії (про їх прийомку була направлена спеціальна інструкція за підписом інспектора у справах культів Вольневича). До першої категорії віднесли вироби майстрів до 19 ст., де є орнамент, декор, геральдичні знаки і прикраси. До другої категорії – ті, що треба зберегти частково, попередньо відбивши прикраси. До третьої категорії – ті, що треба виміряти, описати і віддати на переплавку. До четвертої категорії – всі інші, які треба віддати на переплавку. Звісно, що тогочасних «металістів» на державних посадах цікавили не тільки дзвони.

У травні 1930 р. сумські чиновники дещо розгубилися при руйнації Лютеранської церкви, де стояв орган, який являв собою зразок висококласного інструменту, виріб мистецтва. Зверху прийшла відповідь, що слід вчинити з ним відповідно до інструкції і відповідного пункту в ній. Важко сказати, що то був за пункт.

Можливо, орган потрапив на аукціон за кордон, а скоріш за все зідрали з нього метал, а все інше викинули на смітник. У той час Український комітет охорони пам’яток культури намагався щось врятувати. Приміром, направляв листи місцевим органам влади і до держконтори «Рудметалторгу», де навів приклади, коли цінні дзвони, не дивлячись на його протест, були відправлені на переплавку. Але дарма.

Так само громада села Червона Слобода писала листи до найвищих інстанцій, протестуючи проти закриття церкви, приходили відповіді, що на те є інструкції, і церкви закривали. Судячи з тих неповних списків закритих церков, які збереглися, їх було закрито на Сумщині понад сотню тільки  у 1930 році. Добре, коли в церкві влаштовували склад зерна, бо це хоч якось зберігало її від остаточного розграбування, а там, де не було нічого,  залишались уламки від стіни. Цеглу вибирали і відправляли на будівництво промислових об’єктів.

… У сумсьій пресі друкується заява Бойченка П.М. і Трегуба В.П. в якій вони зрікаються своїх батьків-куркулів. 

Більше в обласному архіві сумських газет за той період немає. Де поділися газети – невідомо. Тому звернемося до роменських газет за 1933-1934 роки.  Тон цих газет відрізняється від попередніх. Кореспонденти ведуть себе, немов кровожадні монстри. Судячи з матеріалів тогочасне суспільство – це суцільні вороги народу, куркулі, бандити.

По-різному була сприйнята на Сумщині колективізація та розкуркулення. Важко, спираючись на ті всепереможні публічні рапорти, які на замовлення присилали з села, робити висновки. Але спецдонесення спростовують цю картину. 

Так, приміром, у с. Есмань Глухівського району не хотіли записуватись до колгоспу, а в селі Тулиголове Кролевецького району відмовились сіяти у тих обсягах, які спускались згори. У центральні органи влади надавалась інформація, що хліба в селян мало, а план хлібозаготівель затверджено надзвичайно високий. Для виконання планів на село висилались «штурмові бригади», до яких входили працівники органів ДПУ, прокуратури, парткомів. Забирали збіжжя з комор, насінневий матеріал, фуражне зерно, і  шляхом обшуків по хатах відбирали рештки. Власне саме про це публічної інформації тоді і не могло бути. Але давайте ці процеси, наскільки можливо,  прослідкуємо по роменській газеті «За більшовицьку зброю».

У суботу, 1 квітня 1933 року газета сповіщає, що завідуючий Ярошівською школою Міщенко – куркуль, колишній білий офіцер і має 70 гектар землі. Його дружина, Захаревська – дворянка, б’є учнів, бо вважає, що іншим способом їх навчити неможливо. Вчителі прогулюють уроки. 426 учнів навчають 15 вчителів, з яких лише 4 чоловіки мають вищу освіту. В інший школі, дочка колишнього жандарма, Гей Ольга теж б’є учнів. На сторінках газети розповідається про шкідництво в Андріяшівському колгоспі ім. Леніна, де загинуло 29 коней, 5 корів, 39 свиней, 229 курей. Голову артілі  Миколенка посадили на 10 років, колгоспників Паранича, Бараника, Трегубенка – теж на 10 років, Сергієнка і Безпалого – на 5 років. Голова  Андріяшівської сільради Опришко не може визначитися, де сіяти одноосібникам і цим самим зриває посівну кампанію.

Судять середняків-одноосібників: Пархоменка, Короля, Світличного.  Отримали по 3 роки. По колгоспах проходять сталінські рейди. У той же час наводяться позитивні приклади ударної праці колгоспників. В родині Подоляків майже вся рідня – ударники. Майже в кожному номері газети йде мова про чистку партійних кадрів.

На початку січня 1933 р. у всіх районах проходили наради, на яких були присутні всі голови колгоспів. Було дано завдання у темін два-три дні здати все зерно державі.

Тепер звернімося до газети «Колективіст-ударник» з Недригайлова. 11 січня 1933 р. тут друкується промова Сталіна «Про роботу на селі». Головними  причинами недоліків на селі Сталін, зокрема, вважав: 1. Колгоспну торгівлю. 2. В колгоспах верховодили «білі офіцери», петлюрівці. 3. Колгоспами керують замасковані вороги, шкідники, саботажники. 4. Треба мати більшовицькі колгоспи, а не давать правити антирадянським елементам. 5. Треба переоцінити роль комуністів на селі. 

На мій погляд, колективізація в українському на селі не йшла, пояснювалося це тим, що її селяни не хотіли. До речі, на наших теренах не йшла і  столипинська реформа. Але землероби завжди допомагали один одному. І колективні форми співпраці селян у формі дореволюційної кооперації їх більше влаштовували. Тому не було в достатній кількості посіяно і зібрано   збіжжя. А Сталін розглядав саме Україну, як житницю. Тому він дав директиву забрати все. Почався голод.

Але знову пропонувалось шукати закопаний хліб, а особливу увагу приділялось доносам один на одного. При цьому впроваджували  натуроплату хлібом. Тобто, чим  більше людей  помре голодною смертю, тим більше хліба отримає донощик. 

У документах  Охтирського райкому  КП(б)У збереглася таємна інформація оперуповноважених ДПУ з місць за лютий-березень, в яких повідомлялося про голод. В селі Литовка 16 лютого померло 30 громадян через вживання  хліба з гнилого лушпиння.

В Улянівському районі «кроме участившихся случаев смерти от недоедания, которые доходят до 10-15 человек на день, в некоторых селах, есть случаи  людоедства (в Марковке).

У постанові бюро Тростянецького райкому КП(б)У за 12 березня 1933 р. відзначено, що «в ряде сел, как Боромля, Жигаловка, Бранцовка, Белка имеется значительное количество хозяйств (100-130), а по другим – 15-20, которые находятся в тяжелом продовольственном положении и голодают». Збільшилася смертність старих і дітей, але висновок з цього дивний: «Предложить секретарям партийных ячеек не допускать ни одного случая  голодовки коммунистов, комсомольцев и колхозного актива, а фракции райисполкома выделить для этого специальный фонд».

На адміністративних кордонах районів були виставлені війська. В колгоспі «Червоний день» Кургано-Озацької сільради Лебединського району у вересні  1933 р. нараховувалось 44 круглих сироти та 4 напівкруглих. Родини тих же червоноармійців голодували, а брати і сестри через смерть батьків  опинялися в дитячих будинках в жахливих умовах. На запити  червоноармійців до представників влади їм брехали, що все у їхніх родинах добре.

У с. Мельня Конотопського району було розкуркулено 28 родин. Їх майно продавали біля сільради на аукціоні. Голова сільради підіймав над головою подушку і називав ціну. Були такі, що і купували. Після цього, у 1941 році мешканці  села урочисто вітатимуть прихід  німців.

У квітні в Дубов’язівці побував Народний Комісар постачання СРСР тов. А.І. Мікоян. Про цю подію сповіщає газета «Комунар» за № 144. Мікоян вів розмову з кращим ударником тов. Постоєвим. На мій погляд метою його перебування в Україні було визначити результати голодомору. Він роздав премії, оглянув тяглову силу, поглянув на роботу тракторів. Люди скаржилися на невчасний розрахунок за роботу (сучасно звучить), і він доручив провести розрахунок до 1 червня. Мікоян звернув увагу на брак жирів в обідах (зрозуміло, що то були за обіди) і відсутність білизни. Друкується заборона на використання селянами хатніх жорон.

9 вересня 1934 року в Недригайлові відкрився радіовузол. (Разом зі мною  працював в архіві й інженер з «Укртелекому», якому доручили написати історію розвитку радіотрансляційної мережі на Сумщині до її 70-ї річниці. Так ось, в народі радіоточку стали називали «брехунець» саме у 1930-ті роки.).

У партійних інструкціях наголошується про недоцільність публікацій у місцевій пресі доповідних записок голів комісій по зачистці партійних кадрів. Мабуть, там були вбивчі матеріали, бо не всі з керівників на місцях мовчали, а виказували свою точку зору на політику компартії. Згодом вони ставали табірним пилом.

Явище дитячої безпритульності у радянській історіографії пов’язували винятково з громадянською війною. Але була вона значно більше породжена колективізацією, репресіями, голодомором. Дитячі будинки були переповнені, не кажучи вже про вулиці великих міст, де опинялися діти і підлітки у пошуках шматка хліба.