Жертв вшанували. Але залишився осад

Олександр Лісовий, м. Білопілля   
  
У Ворожбі, Білопільського району,   24 листопада, як і по всій Україні було проведено жалобний мітинг-реквієм по невинноубієнних жертвах комуністичного режиму 1932-33 років.

Разом із почуттям щирої скорботи за нашим спільним горем та відчуттям духовного єднання, залишився гіркий присмак недосказаності та безліч питань до влади, до громадскості.

Приміром, чому місцева влада проігнорувала участь у заході представника Української Православної Церкви Київського Патріархату, який зі щирим серцем прагнув стати учасником заходу? Невже розмови про Єдину Помісну Церкву зашилися балачками для виборців? Невже в нас знову починається розподіл на «своїх» та «чужих», на наближених та «звичайних» громадян?

Україна лише вчиться шанувати свою історію в умовах свободи слова, а відтак саме громадські ініціативи стають рушієм суспільства до дійсного народовладдя, дійсних змін у всьому державотворенні.

Натомість саме ініціативи були «тихо поховані» за виступами посадових осіб. Громада так і не почула від них слів засудження дій комуністичних вождів, як людиноненависників, не почула й звернення до депутатів районної та місцевих рад про демонтаж монументів керівникам голодомору, взагалі комуністичного терору в нашому районі.

Нагадаю, в Білопіллі нема жодного пам’ятного знаку, щоб нагадував про геноцид