№ 47 (104): Хвалити себе – чи не духовна убогість?
Юрій МАЦЬКО  Людині властиво крім усього іншого не тільки помилятись, але й, зокрема, порівнювати. При порівнянні людей знаходиш в них спільне і відмінне, мабуть, в однаковій мірі. Більшою мірою розбіжності впадають в око, коли порівнюєш нації, або навіть один народ, але з різних місцевостей. Ось українці, приміром. Загалом, народ – класний: і до роботи, і до випивки ставиться, як кажуть, від щирого серця. І хоча зранку й голова болить, все одно преться на роботу. Правда, дехто з сусідів каже, що ми – жадібні, недовірливі. Та це ще півбіди. Ми ще й – заздрісні, підступні й «моя хата з краю»... Так це ми – як загальна картина.
Всередині ж теж – різні. Ось шахтар-металург зі сходу-півдня України – відкрита душа, останню сорочку віддасть. Хоча так само легко може шапку зірвать або й взагалі – камінюкою «по кумполу». А селянин чи гуцул з центру-заходу України хоч і дивиться з-під лоба, і сорочку з себе не зніме, зате гостинно запросить у хату, нагодує і сорочку тобі дасть зі скрині – чисту. Звик він так жити – з запасом, «капітально», а не як шахтар – з останньою... Ось так ми й компенсуємо один одного, стаючи дедалі схожими у своїй спільній державі на заздрість недоброзичливцям.
Схожі також українці і в тому, що до влади прагнуть здебільшого не для того, аби свої знання чи досвід реалізувати на спільну користь, а ухопити зі спільного пирога собі щось до вулика. Одне слово, на владу дивляться як на інструмент власного збагачення на шкоду спільному. Чи це наслідок радянського періоду, коли з розпадом супер-держави партійна та комсомольська, а також високочиновницька номенклатура накинулась на дармове – колись державне майно, чи ще якась причина?.. Причина, звичайно, не одна. Проте, маємо – що маємо.
Якщо на це дивитись з оптимізмом, то «проблеми росту» (маю на увазі остаточний перерозподіл і закріплення власності) можемо подолати більш-менш успішно вже у недалекому майбутньому. Однак, знову ж таки – не у всіх регіонах України цей процес (а також усвідомлення того, що влада – не у першу чергу для власного збагачення потрібна) відбуватиметься однаково швидко і успішно.
Приміром, Суми. Давно не секрет, що наше місто серед багатьох тисяч українців (які мають можливість порівнювати) зарекомендувало себе, як жлобське. Образливо усвідомлювати, але... Це проявляється, передусім, у людях. Приміром, працівники прилавку в нас за невеликим винятком дивляться на тебе, м’яко кажучи, не ввічливо. На прохання відрізати, приміром, четвертинку хліба «Василівський», почуєш, що «ми не ріжемо, беріть увесь». Як погукаєш завідувача магазину і нагадаєш про правила торгівлі – то відріжуть. Хоча й бурмочачи собі під носа. Те саме – з ковбасою. Попросиш двісті грам від 400-грамового шматка відкраяти, знову чуєш: «Або беріть увесь, або шо я буду з тим робити, той кусок ніхто у мене не купить». Нібито проблемами магазину має перейматися покупець?! Доводиться відповідати: «Умій подати і продати товар, якщо за прилавок стала. Я хочу саме те, і саме стільки, скільки хочу».
А втім, тут не стільки винна продавець (над якою – хазяїн стоїть), а відповідні служби міської влади, що мають примушувати торгові заклади торгувати за чинними законами і правилами. Однак, міській владі не до цього: хіба такі «дрібниці» можуть її турбувати? До влади ж не за тим ідуть! Це я про те, що риба, все-таки, гниє з голови.
У тому самому Тернополі чи іншому місті західної України, я впевнений, жоден продавець не піде всуперч волі покупця, тому що чітко знає: воля клієнта – закон. А чому цей закон там засвоїли? Тому що і влада намагається там жити за такими законами – як це банально не звучить. Та що там – західна Україна! Ось поруч – Полтава. Місто має свою ауру. Ауру ту місцева влада формує. Якщо ж і не формує, то, принаймні, не руйнує. А в Сумах аури нема, Суми – розхрістані, недоброзичливі, негативно заряджені.
Ще у 1994 році їхав я до родичів у Дніпропетровську область. Автобус курсував через Полтаву. Після Сумського автовокзалу тих часів – обставленого ятками, кіосками, запльованого і смердючого громадською вбиральнею – автовокзал у Полтаві мене шокував. Хіба таке може бути? Виявляється може: ані ганчірки, ані смітинки долі; два акуратних кіоски для торгівлі морозивом, кавою, цигарками; в туалеті пахне дезодорантом!
В Сумах і зараз цього немає. Зате, знай, вартість сходити в туалет кожен норовить підняти (приміром, Центральний ринок). Жлобство.
Я вже не говорю про громадський транспорт. В Сумах (здається, при Андронові) розвалили комунальне автотранспортне підприємство, зруйнували ремонтну базу. Почалася ера приватних маршруток. Кожен причетний до цього намагався пробити собі найвигідніші маршрути. А далі – трава не рости. Аби – влада, і мені добре було би в ній. Ги-ги...
У Полтаві ж міська влада вже тоді була – владою, а не щуром під мішком, з якого сиплеться зерно. Там чітко керівництву автобусного парку сказали: будь-ласка, хазяйнуйте, беріть автобуси в оренду тощо, заробляйте. Але за непорушної умови: зберегти ремонтну базу підприємства, жодних ремонтів «на стороні» – у приватних дворах; не скорочувати штат. Те саме – і з тролейбусниками. І полтавський громадський транспорт не тільки не розвалився, як у Сумах, а став прибутковим. А приватними маршрутками в Полтаві у крайніх випадках користуються або коли їхні маршрути прокладені тільки в ті нечисленні вулиці, де немає автобусів чи тролейбусів. До речі, маршрутні таксі там зупиняються тільки на зупинках громадського транспорту, не створюючи аварійних ситуацій. За рахунок пасажирообороту транспортний парк громадського транспорту у Полтаві постійно оновлюється; таких розбитих «сараїв» на колесак, як у Сумах, там немає.
Що тут скажеш: у Полтаві міська влада – господар, а не тупо – начальник. Не везе Сумам з міською владою. Ось уже п’ятнадцять років не везе. Натомість доводиться чути, як міське начальство себе вихваляє. З огляду на те, що українці в різних місцевостях різняться між собою, то не треба тут наводити навіть приклад європейця, який не зможе зрозуміти, коли міський голова сам себе хвалить. Тут уже достатньо й полтавця. Житель Полтави вже теж навряд чи це зрозуміє. Адже оцінку обраному голові разом з обраними депутатами, оцінку їхньої діяльності мають давати виборці, жителі територіальної громади. А обрані мусять слухати й мовчати, мовчати й слухати. Тому що в міському господарстві, як і в будь-якому іншому, апріорі не може бути все в порядку. Навіть у благополучних державах є прояви зловживання владою, корупції, недбалості. Тому представники місцевої влади можуть тільки говорити про те, що не вдалося зробити, що вони планують зробити, аби виправити, досягти і так далі. А чим у голодраних Сумах хвалитися? Сміх та сльози.
P.S. Наша газета не раз критикувала міську владу Сум. Поряд з критикою ми пропонували те, як можна діяти представникам влади, аби змінювати життя у місті на краще. До нас не дослухаються, нас ігнорують. Така позиція властей є проявом слабкості, несамодостатності. Адже наш голос – голос громадськості, голос жителів територіальної громади. І поки стане сил, ми й надалі будемо публікувати матеріали з проблематики міського господарства, його економіки.
|
