№ 49 (106): Андрій Головко застрелив тих, кого любив
110 років тому народився автор роману «Бур’ян» Віталій Жежера
В українській літературі серед багатьох печальних письменницьких біографій – життєпис Андрія Головка є одним із найдраматичніших.  Він не був репресованим. Помер своєю смертю, будучи живим класиком. Процес «повернення забутих імен» його оминув. Тепер цього письменника вилучили зі шкільних програм, і в Інтернеті Головко – то частіше згадка про футболіста з таким прізвищем. А про Головка-письменника відомо менше, ніж колись. Хоч і раніше він належав до найтаємничіших постатей серед наших літераторів. Усі щось чули про те, що письменник колись застрелив свою доньку та дружину, але – без подробиць. Він був відомий кожному школяреві передусім як автор оповідання «Пилипко» – отого, що починається: «У нього очі, наче волошки в житі». Хрестоматійний і роман «Бур’ян», в якому, вважалося, виведено один з найяскравіших образів комуністів – Давида Мотузки. Тільки не наголошували, що той Давид – з «неправильних» українських комуністів, яких «правильні» більшовики перестріляли в 1930-х. Ще у Головка був великий роман «Артем Гармаш», якого, здається, ніхто не читав. Хоч саме за нього класик одержав Шевченківську премію.
Тепер уже нема в кого спитати, як було насправді з його сімейною трагедією. А Головко сам писав про це в передмові до книги прози «Можу», що вийшла в Харкові 1926 року й більше не передруковувалася. Та передмова закінчується фразою: «Душогуб я…».
Він народився на Полтавщині, в селі Юрки Козельщинського району. Родина небідна: батько з дідом мали 150 десятин землі й пропадали там з ранку до ночі разом зі своїми наймитами. Звідти Андрій виніс любов до сільської цивілізації: його пізніші описи села – неповторні.
Вразливий хлопчик ще в школі почав писати вірші російською мовою. Потім, під враженням «Кобзаря», перейшов на українську. Був виключений з останнього курсу кременчуцького реального училища – бо створив з хлопцями романтичну українофільську «Юнацьку спілку». У ній присвоїв собі ім’я Андрій Бульбенко.
Він вилетів з училища. Тим часом почалася Перша світова війна. Закінчивши Чугуївську школу прапорщиків, пішов на фронт, брав участь у боях під Рава-Руською, був поранений. Коли російська армія відступала, за наказом палив села, щоб не дісталися ворогові. Тут важливо: селянський син палить села, щоб не дісталися нікому. Ця травма відгукнеться згодом у його житті дуже страшно.
Після поранення він побував удома, познайомився з дівчиною з сусідньої Троянівки. Її, молоду вчительку, звали Тетяною. Дослідник Микола Шудря вважає, що вона була циганського роду.
1917 рік, розвал імперії й розвал фронту. Головко опинився в російській Тверській губернії, в Торжку. Там його несподівано навідала Тетяна. «Де ти, Тетянко, взялась?!» – «Ти кликав, любий!». У цій любові було щось неймовірне, майже містичне. Андрій і Тетяна відчували одне одного на відстані й не могли одне без одного.
Головко повернувся в Україну, пішов до соціал-демократів-самостійників. Вони виступали проти гетьмана й більшовиків. Головко навіть брав участь у боях із червоними під Харковом. Однак згодом приєднався до більшовиків, як робили тоді чимало наших ідеалістів. Воював із Врангелем, Махном. Командував кінною розвідкою, служив у харківській Школі червоних старшин.
У біографії письменника того періоду здається дивним ось що: він то воює, то господарює на хуторі, то знову воює. Як це могло бути? А ось як: він так любив свою Тетяну й так боявся її втратити, що за найменшої нагоди кидав війну й летів у Троянівку. А його повертали, іноді – зв’язаним, інакше не пішов би. Про це він сам пише в передмові до «Можу».
Це стало кошмаром й переросло в душевну хворобу. Ознаки її він уперше відчув 1919 року, коли червоні відступали під натиском денікінців. Він раптом зрозумів, що йому несила покинути Тетяну. Нестерпно було пережити думку, що його вб’ють і він не побачить більше дитини й жінки. А їй здавалося, що Андрій її не любить і що на його місці міг бути інший. Саме тоді в його свідомості, травмованій роками війни, відгукнулися оті села – спалені, щоб не дісталися нікому.
Зрештою, після чергової відпустки Головко просто не повернувся з Троянівки до харківської Школи червоних старшин. Це було дезертирство. Він жив під постійним страхом, що його знайдуть, заберуть від сім’ї, розстріляють. У божевільному нападі розпачу Андрій застрелив їх обох – дружину й доньку – і намагався застрелитися сам. Доньці Галинці було п’ять років. Це сталося 1923-го.
За рік до того, в повісті «Можу», письменник описав схожу ситуацію. Якийсь Гордій повернувся з війни додому й відчув не радість, а лише смерть і втрату. Так само починався роман «Бур’ян» – Давид повертається з війни і, ще не доїхавши додому, чує про вкрадені коні.
З автобіографії, написаної в Полтавській психлікарні, зрозуміло, що спершу автор потрапив у тюрму. Згодом, в романі «Бур’ян», він її описав. Той опис зазвичай вилучали зі шкільних текстів – бо про радянську тюрму так не годилося писати.
А повість «Можу» й досі читається як страшне й неймовірне прозріння всього, що станеться в Україні через 10–15 років.
Герой каже: «Виживуть тільки сильні. А де нам, кволим, діватися? Не журіться, вимремо, і це – в наших інтересах! Лише сильні, а не праведні, ввійдуть у рай…».
І далі: «Людина може все, навіть порвати себе на шматки…».
Ідучи дорогою, Гордій дивиться на сліди коров’ячих ратиць і питає сам себе: «Чому в мене не ратиці?». Уся повість – диявольські видіння війни, смерті, голоду, насилля й крові. Хтозна, чия проза страшніша й катастрофічніша у своїх передбаченнях – Андрія Головка чи Миколи Хвильового.
Прикметно, що Головко повертався до повісті «Можу» в кінці 1950-х, редагував її. Власне, усе своє найкраще він написав іще до початку 1930-х років. Після роману «Бур’ян» (1927) не створив нічого, що дорівнювало б цій літературі.
Починаючи з 1940 років, довго й важко писав «Артема Гармаша». Це звалося зрілою прозою, що в радянській термінології означало мертву прозу.
1941 року Головко пішов служити фронтовим кореспондентом. Хоч міг би, згідно з віком і заслугами, знайти собі тилову роботу, як зробили багато інших. Очевидно, йому важливо було саме це: подолати страх повернення на війну. Можливо, це певним чином повертало його в той час, коли ще не сталося гріхопадіння.
У 1970-х роках молодші сучасники вже дивилися на нього з острахом і повагою. Усі щось чули про його давню драму, але тепер зовсім неймовірним здавалося, що це – чоловік із розстріляної когорти. За давністю літ уже не було важливо, кому з тої когорти вдалося застрелитися самому (як Хвильовому), а кому – ні.
Його письменницький авторитет залишається непохитним, і премія за кращий прозовий твір названа саме його іменем. А щодо гріхів – то навіть такий мораліст, як Олесь Гончар, вважав Головка взірцем совісної й порядної людини.
|
