№ 2 (110):

Бориса Тена називали «Нашим Гомером»

Історія і культура

Віталій ЖЕЖЕРА

Понад 110 років тому народився автор українського перекладу «Iліади» й «Одіссеї»

Один герой Миколи Куліша казав: українці —  нація дядьків та перекладачів. Мовляв, люди прості, нічого свого створити нездатні, лиш чуже перекладати.

Якщо навіть це так, то принаймні серед наших перекладачів були такі, що є не в кожного народу. Серед них — Микола Васильович Хомичевський, більш відомий як Борис Тен. Псевдонім — від давньогрецької назви Дніпра-Бористена.

Утім, він походив не із «дядьків» — народився просто в школі, де вчителювали його бабуся Ольга Іванівна й мати Віра Дормидонтівна. А батько — інспектор народних училищ у Ковелі на Волині. З початком Першої світової родина перебралася до Житомира.


Микола був у сім’ї найстарший: коли уже вчителював, молодший брат Дмитро ще сидів за партою. А всього їх було шестеро.

Він закінчив Житомирський інститут наросвіти, працював учителем, потім переїхав до Києва. Там одразу ввійшов до кола першорядних тогочасних поетів та перекладачів (Микола Зеров, Максим Рильський та інші). Перекладав французьких модерністів, узявся за давніх греків і латинян, сам писав вірші.

Потім у його радянській біографії з’явився запис: «У 1930–36 роках працював економістом на Дальрибпромі». Річ у тім, що ще в Житомирі він створив осередок Української автокефальної православної церкви і був його головою. Туди входили неординарні люди, як-от тамтешній музикознавець Гайдай та його донька Зоя, згодом відома оперна співачка. Духовною практикою Хомичевський займався й у Києві. Зокрема, служив у церкві Петра і Павла на Подолі (її підірвали 1935-го), і навіть хрестив сина Зерова.

Наприкінці 1920-х УАПЦ розгромили комуністи, Хомичевський отримав строк і опинився на Далекому Сході. До нього туди приїхала Аполлінарія (Нара) Леонтіївна Ковальчук. Вона саме закінчила Київський музично-драматичний інституту і могла зробити кар’єру в Москві, куди її запросили. Але Нара обрала любов — і подалася на край світу. Нібито, коли вона туди приїхала, скресла крига на річці, за якою були бараки. Жінка стала на цьому березі й заспівала — щоб Микола чув, що вона вже тут.
Доки він був «економістом», вона служила солісткою Далекосхідного радіо. Вони побралися, 1933 року народився син Василько. Так його звали й дорослим — як давньоруського князя. А 1936-го повернулися додому — й одразу виїхали до Підмосков’я. І вчасно, бо вже наступного року в Україні знищили останніх священиків УАПЦ, разом із митрополитом Василем Липківським.

А Хомичевський тим часом працював інструктором художньої самодіяльності в російському Калініні (Твері). Затим вступив до Московського музично-драматичного інституту й до початку війни закінчив три курси. Як військовий кореспондент, був прикомандирований до батальйону зв’язку, що скоро потрапив в оточення. Далі — полон. Хомичевський опинився в таборі в Новгороді-Сіверському. Не признався, що добре знає німецьку, хоч міг легко стати перекладачем. Зате влаштувався в аматорському театрі, дозволеному німцями. Цей театр йому ще довго згадували по війні — хоч він і не служив німцям.

Вони його ледь не розстріляли за спробу втекти до лісу, потім перевели до табору в Німеччині.

По війні з такою біографією не можна було повертатися ні до Києва, ані навіть до Житомира, де жили дружина і син. Хомичевського прописали в селі Псищах неподалік Житомира. Щоб бачитися з сім’єю, йому щоразу доводилося порушувати паспортний режим. Так тривало до смерті Сталіна.

Він працював завлітом Житомирського театру, керував аматорськими хорами. Мабуть, найтиражнішою книжкою великого перекладача став «Порадник для керівника самодіяльного хору» (виходив двома виданнями).

А перекладові «Іліади» та «Одіссеї» Борис Тен віддав 31 рік. Академік Микола Бажан казав, що цьому перекладу може позаздрити будь-яка найрозвиненіша література. Навіть нині російські філологи вважають український переклад Гомера найбільш довершеним у слов’янських літературах. Скажімо, вимагає осучаснення російський переклад. Але якщо хтось захоче знову перекласти Гомера українською, це буде просто неможливо — Борис Тен назавжди вичерпав тему.

Звідки він такий узявся, звідки в нього така здатність до інших мов?

Сам напівжартома казав, що виріс в атмосфері «порівняльного мовознавства». Справді — в школі (сільській!) вивчав давньогрецьку та латину. Один із його дядьків трохи жив у Парижі — звідти привіз французьку. Інший дядько пожив у Америці — від нього засвоїв англійську. Від німця, шкільного математика, взяв німецьку. Від польських сусідів — польську. А поряд було село, заселене чехами. Згодом вивчив ще кілька сучасних мов, великих і малих, зокрема й латиську. І знав він ті мови — як свої. І вони починали ніби заново звучати по-українськи. Поляк, що знав нашу мову, послухав переклади Бориса Тена з Міцкевича й сказав: «Тільки тепер я розумію, що польська література — справді велика!».

Борис Тен був особистістю легендарною.

Окрім літератури, ще одна його стихія — музика. Переклад «Одіссеї» вони з Нарою перевіряли під запис органної музики — протягом шести років! Саме Хомичевський створив легендарний хор «Льонок» і керував ним до приїзду Анатолія Авдієвського.

Жив він у Житомирі на вул. ХХІІ Партз’їзду, 36 (колишня Кашперівська, Сталінградська). Нині — Бориса Тена. Його телефон — 4-15-85 — знала вся інтелігенція міста. Гостей завжди бувало багато, тому собака Хомичевських утомився на них гавкати. Усі це знали, але господар купив на базарі табличку «Осторожно! Во дворе злой пес!». Іноді з вулиці комусь показував ту табличку й казав: «Дивіться, яка меморіальна дошка у Бориса Тена!».

Крізь корінці книжок у домі не видно було стін. Дружина не посилала Миколу Васильовича самого до продуктової крамниці, бо він міг ненароком зайти до букініста й залишити там усі гроші. Отже, вона посилала з ним Василька. Але той також заразився тим самим, і вони несли додому книжки вдвох. Аполлінарія Леонтіївна не сварилася — разом із ними сідала до столу й розглядала принесене. Це в їхній родині називалося — «п’янствувати».

Господар, вишуканий естет, з іронією ставився до дорогих напоїв. «Коньяк п’ють кон’юнктурники!» — говорив він і діставав із тумбочки плодово-ягідне вино Коднянського винзаводу.

Він любив блакитний колір і віддавав перевагу теніскам, бо його сорочки, як правило, не застібалися на верхній ґудзик на міцній шиї.

Згадують його добродушний гумор. Якщо приміром, в компанії хтось довго читав нудні вірші, Борис Тен іноді робив такий гіпнотичний фокус: повільно зводив і розводив вказівний і великий палець. Уся компанія, дивлячись на рух пальців, мимоволі починала позіхати, а Тен сидів незворушний.

У Житомирі, та й в Україні, його називали — наш Гомер.

«Іліада» Гомера — це 15693 віршовані рядки. «Одіссея» — 12110. У кожного, хто брався перекласти цей масив віршів, робота забирала роки, десятиліття. Усі попередники, як і він, так само починали з «Одіссеї», потім приступали до «Іліади» — й часто не завершували її. Борис Тен дуже боявся, що з ним станеться те саме, але довів справу до кінця. Він був жайворонком: уставав о п’ятій ранку і працював до другої-третьої години дня.

Коли вийшла «Іліада», він сказав: «Усе, тут свої справи я завершив…».

Тоді вже не було з ними ні Василька, ні Аполлінарії Леонтіївни. Він залишив афоризм: «Нема для української мови неперекладних ситуацій». Не про себе, а про Миколу Лукаша.

ДОВІДКА

1897, 9 грудня — Микола Хомичевський народився в селі Дермань на Рівненщині. Мав чотирьох братів та сестру.
1922 — закінчив Житомирський інститут народної освіти.
1933 — на засланні, у Владивостоку, у Миколи Васильовича та Аполлінарії Леонтіївни народився син Василько.
1941–1945 — у німецькому полоні.
1963 — вийшов переклад «Одіссеї».
1970 — від перитоніту після невдалої операції помирає Василько.
1974 — на 72-му році життя помирає Нара.
1978 — вийшов переклад «Іліади» (наступного року — літературна премія ім. Рильського за досягнення в галузі художнього перекладу).
1982, 12 березня — Борис Тен помер у Житомирі.
Був похований на Корибутівському цвинтарі, а не на Смолянці, де лежать мати, син, дружина та брат Михайло. Згодом прах перенесли, куди він заповідав.