№ 6 (114): Розвиток капіталізму і формування комунального господарства на Сумщині
Вибрані місця з неопублікованої книги сумського краєзнавця Олексія Ленського
 В економічному розвитку Російської імперії особливе місце займають 1890-ті роки – період біржової діяльності, акціонування власності тощо. Акціонерні товариства зростали дуже швидко. Уряд сприяв також росту великих підприємств, особливо в металургії, забезпечуючи державні замовлення. Виплавка чавуну збільшилася більше ніж утричі, видобудок кам’яного вугілля – біль-ше ніж в 2,5 рази, переробка бавовни – в 2 рази і т.п.
Велика роль у становленні, зокрема, металургії в Україні належить Олексію Кириловичу Алчевському (1835-1901 р.р.) гірничозаводчику, фінансисту, купцю 1-гільдії, комерційному раднику, меценату. Він також – один із засновників і голова першого в Росіії акціонерного товариства; засновник і головний акціонер Донецько-Юріївського металургійного комбінату та Олексіївського гірничо-промислового товариства.
Народився 7 травня 1835 року в Сумах, в родині купця. Дід був знаним чумаком: возив сіль з Криму в Суми, Конотоп, Кременчук, Київ, Москву, С.-Петербург. Батько згодом тримав місцеву і ярмаркову торгівлю бакалійними і «колоніальними» товарами.
Почав Олексій свій бізнес наприкінці 1850-х років з чайної крамниці в Харкові. Згодом засновує в Харкові Товариство взаємного кредитування, яке переростає в банк, але без взаємної поруки і без відповідальності самого банку за збитки: відповідальність переносилась на акціонерний капітал. Його Земельний банк (м. Харків) займався іпотечним кредитуванням. Лихварі брали по 15-20%, а банк – по 7,5 відсотка. З Олексієм Кириловичем Алчевським радились імперські міністри фінансів М. Х. Бунге, І.О. Вишеградський, С.Ю. Вітте. У 1892 році у Сумах Алчевський відкриває бібліотеку з «кабінетом для читання»; ініціював створення у Харкові української громадської організації «Громада»; фінансував створення бібліотек, недільних шкіл, лікарень (у тому числі в Сумах). 1899 року профінансував відкриття першого в Україні пам’ятника Т. Шевченку (погруддя), виконаного з мармуру, у Харкові.
Господарська криза 1901 року примусила Олексія Кириловича звернутись за допомогою по державне замовлення на залізничні рейки і другий випуск облігацій на 8 мільйонів під заставу металургійного підприємства. Йому відмовили. Офіційною причиною стала відсутність у статутному фонді підприємства частки іноземного капіталу.
Сьомого травня 1901 року Алчевський кинувся під потяг. Земельний банк прибрав під себе Рябушинський, а завод став державним. Алчевський не зумів домовитися з чиновниками про їхній процент у прибутках. До речі, інший підприємець з Сум Харитоненко це вмів робити віртуозно.
…У 1887 році був організований цукровий синдикат. А 17 травня 1890 р. київським нотаріусом Скорделі була засвідчена угода власників заводів про вивіз надлишків цукру за кордон. Ними було створене «Главное бюро Представителей». До його органу управління потрапили представники Сумщини: Харитоненко, Терещенко, Фон-Лоренц-Еблін (швейцарський підданий). Бюджет Бюро скадався з того, що з кожного виробленого пуду цукру перераховувувалося 1,5 копійки. Кожен рік власники заводів збиралися у лютому місяці і вирішували питання про вивіз надлишків цукру. Вивіз починався коли ціна цукру опускалася до 4 крб. 65 коп. за пуд.
За кожен несвоєчасно вивезений пуд призначалася неустойка.
…Росте населення міст. Тому нагальною потребою стає розвиток комунального господарства. 28 травня 1899 року був складений проект договору між Сумським міським громадським управлінням і Комерційним радником Львом Ізраїлевичем Бродським щодо побудови водогону. Угода складалася на 45 років. За цей період місто мало викупити водогін. Тобто, формувалась комунальна власність. Згідно з цим договором через кожні 100-125 саженів повинен бути облаштований пожежний кран. До приватних власників підключення води велось тільки через лічильник, який купував власник або його давали з розстрочкою на виплату по 10% від його вартості. Ціна споживаної води зменшувалась, якщо споживали більше. На водорозподільчих колонках вода відпускалась кружками безкоштовно. Військовим підрозділам теж надавалась безплатно. Першу водонасосну станцію в Сумах планували побудувати біля Харківського мосту за парком Лещинського. Разом з водогоном планувалося будівництво каналізації. На вивезенні з міста каналізаційних відходів було задіяно 60 чоловік і 100 коней. Це кожен рік коштувало міській казні 300000 рублів. Будівництво каналізації повинно було покрити витрати за 10 років.
Планувалося спорудження електростанції і відкрити трамвайний рух. Планувалося подати світло на вулиці Лебединську, Троїцьку, Миколаївську, Соборну, Петропавлівську, Псільську, Набережну р. Стрілки. У 1902 році підприємець на призвіще Кайданський побудував першу в Сумах електростанцію потужністю на 200 лампочок.
Товариство Сизраньського асфальтового заводу в особі Миколи Яковича Маковкіна пропонує місту асфальтове покриття на бетонній основі за ціною 9 рублів за квадратний сажень. Щоби його пропозиція була розглянута, він подає письмову заяву і сплачує за це збір в розмірі 8 крб. 70 коп.
Пінхусь Аронович Мацкін з Кременчука пропонує Сумам бруківку для доріг. За тисячу пудів, з відвантаженням у франко-вагон, ціна становить 30 рублів.
За даними перепису 1897 року в місті Суми було 27 564 мешканці. У 1904 році кількість жителів зросла до 30,5 тисячі осіб. У місті було 3517 будинків, 9 площ, 122 вулиці та провулки загальною довжиною 56,6 км.
Вулиці освітлювалися 35-ма електричними і 320 гасовими ліхтарями. Містом курсувало 270 візників. Працював театр, цирк, три аптеки. На утриманні міської управи знаходились: бібліотека, лазня, казарма, муніціпальні лавки, жандармське управління, тюрма, пожежна команда.
У Конотопі в 1904 р. проживало 19 404 чоловік. На утриманні міста знаходилося два заводи, друкарня, поліцейська і пожежна команди, бібліотека, лікарня на 40 ліжок, 2 аптеки, міська лазня, а також 5 лікарів, акушерка, 2 фельдшери.
У 1901 році в місті було вперше вистлано кам’яну бруківку.
У 1916 році Лебедин на своєму утриманні мав бібліотеку, лікарню, цегельний завод, 4 церковно-парафіяльних училища, 3 народних училища, чоловічу гімназію, лазню, міську електростанцію, двох лікарів та фельдшерів, ветфельдшера, акушерку.
…Землекористування і землеволодіння вимагають розвиту картографії. У 1895 р. «председатель Сумского уездного Земского собрания, Действительный Статский Советник» В.А. Савич, «председатель Управы» В.В. Де-Конор, член Управи М.М. Єфимов, гласні Росинський і В. Нікольський підняли питання про перевидання мапи Сумського повіту в кількості 300 екз., яка востаннє була видана в 1871 році.
Земства багато також приділяють уваги організації військово-кінних дільниць, стану справ в «хлебных магазинах». Це не були магазини в сучасному розумінні слова. Це були складські приміщення, де зберігався страховий фонд збіжжя. Кожні два роки збіжжя повинні були міняти. Селяни привозили свіже збіжжя, а забирали те, що пролежало вже два роки. Селяни робили це неохоче, бо спожити можно було його тільки як корми для худоби. Самі склади часто перебували в поганому технічному стані і збіжжя псувалося.
Великою проблемою для міст і містечок був їхній санітарний стан. Так, санітарний лікар Лебедина направив доповідну записку до міської Управи про санітарний стан у місті. На його думку велика кількість захворювань була пов’язана з тим, що біля колодязів містяни звалювали гній, сміття, які з міста не вивозилися. Міський голова Харченко домігся виділення 1700 руб. на організацію санітарного обозу з чотирьох коней.
Непорозуміння виникали і поміж самими мешканцями. Наприклад, цеховик Полікарп Олійник не давав відремонтувати колодязь на Михайлівській площі в Лебедині. Міська управа звернулася по допомогу до поліцейської управи.
У 1909 р. в Лебедині побував губернський ветеринарний інспектор. Він залишив міській управі «вбивчий» документ. Дах на бойні згнив, цементна підлога – вся в ямах, на стінах розбризгана кров... Худобомогильник весь переповнений і біля нього проходить дорога, якою гонять худобу на випас.
До багатьох же селян зусилля земства зовсім не доходили. У звіті агрономів Лебединського повіту за 1911 рік зазначалося, що селяни обробляють землю сохою і тільки мала частина селян використовує плуг «Сакка». Сіють, розкидаючи збіжжя, і тільки одиниці сіють в рядок.
Великою проблемою для міст було добування грошей для вирішення комунальних проблем. Як і в наші дні в Сумах, це вирішувалося за рахунок постійного збільшення місцевих податків. Лебединська влада у 1906 році підняла податки на 10 відсотків, у 1907 р. – на 30, а в 1908 р. – на 93 відсотки. Весь бюджет міста склав 40 тисяч рублів, а місцевому купцю Михайлу Онисимовичу Гордієнку довелося сплатити податок в сумі аж 20 107 рублів. Він подав скаргу на те, що податок дуже великий. Міська управа натомість зробила повний розрахунок його нерухомості. Для нас найбільш цікавим, здається, є обрахування його крупорушки.
Почали рахувати з кількості цегли, піску, вапна, дерева і вартості робіт, витрачених на будівництво. Далі навели вартість нафтового двигуна «Гільдестрант» – 2200 руб., вартість інших верстатів та обладнання, включаючи вальці, трансмісії, шнеки, підставки...
Десь наприкінці 1980-х років мені довелося побувати у справах в Лебедині, і там біля церкви я побачив купу понівечіних надгробних пам’ятників. На найкращому залишку кам’яної брили я прочитав призвіще Гордієнка.
…Великою проблемою для земств були пожежі. Відмічалося, що Сумський повіт у всій Харківській губернії був найнебезпечніший. За 10 років тут сталося більше 1300 пожеж. З кожних ста пожеж на місто припадало 8, а на село – 92. Причиною була «маломерность усадеб, скученость построек и легковоспламеняемый материал, из которого они строились».
Відмічалась велика захворюваність на сифіліс серед робітників цукрових заводів, і лікували їх в лікарнях при заводах. Але своїх лікарів заводи не мали, хоча земства зобов’язували їх мати. Використовували земських лікарів, які отримували від земства плату за рік 1500 руб., а на заводах ще підробляли. Земства наголошували на тому, що подібна практика погіршує обслуговування населення.
Було також багато випадків захворювання на тиф, особливо в селі Шпилівці, куди приходило багато богомольців до церкви. Напевно, вони приходили до чудотворної ікони, яка була в цій церкві. «Санпопечитель» Ріхтер віддав свій будинок під лікарню для цих хворих. Лікував їх лікар Лихоносов.
Доводилося земствам воювати на селі також і з захопленням земель обабіч шляхів, бо розорювали угіддя так, що вже не могли роз’їхатися дві підводи. І без того вузьку дорогу розбивали ще й важкі підводи, що везли на цукроварні буряк. З цього приводу також було багато судових позовів, але земству були не по кишені витрати на ці суди, і тому найчастіше судові позови оплачувала постраждала від цього «придорожного» захоплення сторона (передусім, власники цукроварень та бурякових плантацій).
Далі буде
|
| |
|
