№ 13 (121):

Радянські манекенниці танцювали перед ткалями у вузьких туфлях

Прес-колаж

Оксана ВЕСНА

Людмила ШишловаОдна з найзатребуваних моделей в СРСР розповіла, чим відрізнялися дефіле для дружин уряду, чому при «совку» шили так погано, і за що платили рубль дівчатам.

Історія Людмили Шишлової з Києва нагадує казку про попелюшку. Проста копирувальниця з авіазаводу стала однією з найзатребуваних моделей СРСР. Правда, у «Країні Рад» її професія вважалася непристойною. Замість буржуазного «модель» в трудовій книжці писали «демонстратор одягу». Щоб поговорити про особливості модної індустрії Союзу, я напросилася до Людмили Сергіївні в гості.

Двері відкриває висока, струнка, красива жінка. Запрошує почаювати і прямує в кімнату гордовитою, відпрацьованою роками ходою. На столику – стопка приготованих до мого приходу журналів з фотосесією співбесідниці і пари фотоальбомів. «Мене запросили в Будинок моди випадково, – розповідає, як в 1962 році стала моделлю Людмила. – Я зайшла зробити манікюр в перукарні. Там же наводила красу дівчина з Будинку моди. Вона на мене подивилася і запросила спробуватися. Смішно так вийшло. Я зайшла в Будинок моди на Леніна, 6 (нині вулиця Богдана Хмельницького. – Авт.), хтось з персоналу прийняв мене за модель і попросив приміряти одяг і показати його на подіумі модельєрам. Загалом, того дня я переодягнулася раз десять. Спустилася зі сцени – мені відразу дають гроші за показ. Я сторопіла, говорю: «Та що ви, не треба». Загалом, мене відразу узяли».



Але не просто узяли, а відправили саму завкадрами умовляти батьків майбутньої топ-моделі. Так Людмила погодилася проміняти авіаційний технікум на модне життя.

МОДА ВІД ХУДРАДИ

– Навіщо при такому дефіциті потрібні були Будинки моди?, – цікавлюся. «Щоб учити трудящих одягатися із смаком, – сміється Людмила. – Моделі повинні були показувати стиль особистим прикладом».

У країні нестерпного одягу до створення самої моделі одягу відносилися зі всією серйозністю. Художник-модельєр малював ескізи одягу. Картинки розписувалися на штатних манекенниць і віддавалися конструктору, той кроїв виріб по фігурі дівчини і ніс у швейний цех. Подивитися на результати старань кілька разів на рік приїжджали члени художньої ради з міністерства легкої промисловості. Якщо моделі худрада забракувала, їх розробників могли позбавити частини зарплати, якщо ж показ пройшов з успіхом – преміювали. Тому дизайнери готувалися до показів ретельно. «Примірка могла тривати більше години, – розповідає модель з 20-річним стажем. – Пам’ятаю, у корифея української моди Мепена я простояла дві години. Він удосконалив комір пальта. Від утоми я втратила свідомість».

ПРО ЦЕ

Писати прізвище й ім’я моделі, що знялася для модного журналу, при «совку» було не прийнято. Отже прихильники Людмилі не дошкуляли. Тільки один раз якось її фото побачив якийсь ув’язнений, вирахував адресу і давай писати панночці листи. «Я не могла прийти спокійно в Будинок моделей, тому що там мене очікувала його мама. Просила написати її синові листа, – згадує Людмила». Взагалі-то при чоловіку майстрові спорту приставати до красуні наважувалися небагато. Але Людмила Сергіївна говорить, що справа не тільки в захиснику. «У мене не було кокетування, а тільки кокетливі дівчата користувалися увагою хлопців. А якщо ти як стіна, ніхто не реагуватиме, навіть якщо це стіна розписна». На показах моделі теж не провокували чоловіків. У країні, де «не було сексу», манекенниця повинна була виявляти модні тенденції цнотливо, без сексуальності і кокетування.

– Дружину-красуню не ревнували? – питаю все ж таки у чоловіка Людмили Валерія Ілліча.

Той посміхається і розповідає: «Я якось приїхав до неї на показ несподівано. Дай, подивлюся думаю. Дивлюся: біжить до мене Людмила. Така рада, що я приїхав. Посміхається. Загалом, не ревнував я її».

Людмила говорить, що чула, що в Москві до манекенниць чиновники приставали, але в Києві все було дуже цнотливо.

ГЛЯНСОВІ ПРИВІЛЕЇ

Привілеї від гламурного життя таки були. Наприклад, Людмила вдячна Будинку моди за можливість об’їхати весь Союз, при цьому додає, що завдяки відрядженням сильніше полюбила Київ. Візажіста для манекенниць не наймали, зате вони стриглися у кращих перукарів країни. Ще один плюс – працювати можна було до старості. Якщо модель погладшала – демонструвала одяг для «елегантного віку».

Людмила пропрацювала моделлю 20 років. Говорить, що зараз особливо модою не цікавиться. Дивиться програму Славіка «Модний вирок», оскільки знає його особисто. А так звані фешн-покази їй нецікаві. Оскільки моделі часто безликі, і від споглядання їхньої монотонної ходьби, як каже Людмила Сергіївна, її хилить в сон.

ТАНЦІ В ТУФЛЯХ НА ДВА РОЗМІРИ МЕНШЕ

Покази раніше були частиною культурної програми на концертах і торжествах. Манекенниці підтанцьовували під музику, а ведуча читала вірші. Бувало, що доводили публіку до сліз. Покази для трудівниць заводів і дружин урядовців були однаково модними. Тільки дружини чиновників могли купити вподобану модель, для останніх же це було дуже дорого. Самим моделям купувати одяг з показів не дозволялося. Найстрашніше для них були туфлі. «Я ходила у взутті на два розміри менше, – говорить Людмила Сергіївна. – Приїжджаєш, а іншого немає. Очі на лоб лізуть і йдеш посміхаєшся. Ноги були всі в мозолях». Про жінок зі славнозвісними нині 90/60/90 тоді і не подумували. Груди, талія і стегна красунь повинні були відповідати «ГОСТУ – стандартним розмірам 44 (88/70/94), 46 (92/74/98), 48 (96/78/102). У журналі «Радянська жінка» 1969 року випуску про радянські моделі писали: «Їм не притаманний культ манекениць, що існує на Заході, де навперейми демонструють принади фігури. Наші манекенниці – трудівниці». Радянська манекенниця працювала, як всі трудівники, з 9 до 18. Платили демонстраторові одягу, найвищого, п’ятого розряду 90 рублів, а третього – по 67, за зйомку для журналу – рублів сто, а за демонстрацію одного комплекту одягу – іноді і всього рубель. Можна було підробляти і в інших будинках моди, але суміщати дозволялося тільки дві роботи.