№ 19 (127):

У гонитві за змовами

Історія і культура

Дмитро Карцев
  
Переконаність у тому, що у всіх бідах Росії винні темні сили іноземного походження, була присутня в російському суспільстві впродовж більшої частини його історії.

Після остаточного падіння Візантійської імперії в середині XV століття Моськовське царство залишилося єдиною незалежною православною державою. Це підкріпило переконання, що за його межами тільки й чекають моменту, аби позбавити його або православ’я, або незалежності, або того й іншого разом.


На початку сімнадцятого сторіччя, коли Московія занурилася в пучину Смутного часу, почали говорити вже про цілеспрямовану змову проти московського народу. Про національну загрозу з боку польських інтервентів заговорили бояри, які незадовго до цього підтримали кандидатуру польського короля Владислава на московський престол. Виниклі незабаром конфлікти з польськими шляхтичами, що поселилися в Москві в очікуванні свого короля, змусили бояр і людей служивих пригадати про патріотичні відчуття.

Справжній же розквіт теорії змови припав на XVIII століття, тим більше що змова в цей час дійсно була чи не головним інструментом російської політики. Правда, мало кому була відома справжня суть цих змов. Так, оточення Єлизавети Петрівни любило підкреслювати, що дочка Петра Великого позбавила країну від німецького засилля. На чиї гроші це було зроблено, зазвичай не повідомлялося. Тим часом, переворот 25 листопада 1741 року був тим самим (майже унікальним) випадком, коли іноземці дійсно зробили істотний вплив на внутрішню російську політику. З осені 1740 року майбутня імператриця зближувалася зі шведським посланником в Петербурзі Нолькеном. Той обіцяв їй підтримку в боротьбі за престол в обмін на повернення Швеції ряду прибалтійських земель, втрачених в результаті Північної війни. Єлизавета не відмовлялася від шведських грошей, проте тягнула з письмовим підтвердженням зобов’язань перед Стокгольмом. Врешті-решт терпець у шведського уряду урвався, і літом 1741 року Швеція почала війну проти Росії. Найцікавіше, що у віддрукованому для розповсюдження в Росії маніфесті шведи обіцяли «звільнити російський народ від нестерпних жорстокостей» іноземних міністрів. Єлизавета готова була вже відправитися в розташування ворожих військ, щоб з ними увійти до Петербургу, проте несподівано для всіх російська армія під командуванням іноземних генералів блискуче розгромила шведів. Шведські гроші, проте, не пропали даремно: любов гвардії до дочки Петра I була солідно матеріально підкріплена. І через декілька місяців під патріотичними гаслами, але без іноземних солдатів Єлизавета, все ж таки, з тріумфом увійшла до Зимового палацу. Надалі імператриця не втомлювалася нагадувати, що її царювання було чисто російським на відміну від похмурих часів «біронівщини».

Саме при Єлизаветі Петрівні в Росії поширюються масонські ложі, яким призначено було стати страховищем російської політики на багато десятиліть. Із самого початку масони з їхніми таємними товариствами, дивними ритуалами, неясними для більшості цілями викликали підозри. Вірш з красномовною назвою «Псалом на викриття франкмасонства» увійшов у «Пісьмовник» Н.Г. Курганова, який можна було знайти чи не в кожній російській дворянській сім’ї.

Правда, інтелектуальна еліта суспільства далеко не відразу прониклася страхом до масонів. Перший час вони викликали поблажливо-зневажливе відношення. Все змінилося з початком Великої французької революції. Як і всюди в Європі, вона викликала справжню антимасонську істерію: мало хто з правлячої еліти сумнівався, що революція – справа рук таємних товариств. У 1792 році московські власті заарештували Миколу Новікова – просвітителя, опозиціонера і визнаного лідера російських масонів. Справа набула зовсім скандального обороту, коли серед записок Новікова знайшли листування з масонами з Пруссії, що була одним з головних ворогів Росії в Європі. Ну а коли з’ясувалося, що Новіков намагався донести основи масонського вчення до спадкоємця престолу Павла Петровича, гніву Катерини не було меж. Імператриця, яка все життя побоювалася повторити долю самою ж нею поваленого чоловіка, не сумнівалася більше в тому, що проти неї підготували страшну змову. Страхи Катерини довели Новікова до в’язниці, а масонські ложі – майже до повсюдного закриття.

Новіков став не єдиною жертвою підозр в масонській змові. Через них же постраждав і Михайло Сперанський, зміщений весною 1812 року зі всіх посад. Грандіозні плани суспільного реформування були украй непопулярні в російському суспільстві.

Сперанський з його реформаторськими устремліннями як не можна краще підходив на роль «учасника» цієї масштабної змови. 

Серед інших звинувачень відносно Сперанського фігурували і твердження про його зв’язки з євреями. Проте до появи масштабної концепції «єврейської змови» залишалося ще без малого сто років.

З 28 серпня по 7 вересня 1903 року права петербурзька газета «Знамя» частинами публікувала текст під назвою «Програма завоювання миру євреями», відоміший згодом як «Протоколи сіонських мудреців». Можна сказати, що це один з перших дослідів антиутопій: у «Протоколах» описано, як євреї за допомогою змов, розтління моральності інших народів, нескінченних воєн і знищення держав отримають поступово контроль над усім світом. Досить швидко стало ясно, що «Протоколи» – груба фальшивка, антисемітська парафраза книги французького журналіста середини XIX століття Моріса Жюлі «Діалоги в пеклі», в якій той у формі іносказання критикував режим Наполеона III. Але ця обставина мало бентежила публікаторів і пропагандистів. Серед них особливо виділявся Сергій Нілус, що зробив більше за всіх для популяризації цього тексту. Ультраконсерватівний мислитель, він взагалі не цікавився достовірністю «Протоколів». «Покладемо, що вони підроблені. Чи не може Бог і через них розкрити підготовлюване беззаконня? – запитував Нілус. – Адже пророкувала ж Валаамова ослиця!»

Утім, до революції «Протоколи» так і не стали біблією антисемітизму, хоча і використовувалися в пропаганді чорносотенців. Навіть цар Микола II, що не відрізнявся любов’ю до євреїв, вимушений був погодитися, що це явна фальшивка. Зате після вбивства царської сім’ї, тут же оголошеного ритуальним, «Протоколи» стали в білоемігрантському середовищі справжнім бестселером.

У Радянському Союзі теорія змови користувалася особливою популярністю в сталінські часи. Як і раніше, страх перед зовнішньою загрозою активно використовувався в політичній боротьбі. «Батько народів» оголошував своїх справжніх і уявних супротивників агентами всіляких іноземних розвідок. Як і в колишні часи, ніхто не піклувався про логічність звинувачень: у одному ряду опинялися троцькісти і нацисти, праві і ліві ухильники. Атмосфера загальної змови, ворожого оточення, тільки й мріє підкорити радянський народ, обкутала країну. Середньовіччя поверталося: правда, підступи тепер будували проти Русі не православної, а радянської.

Після кончини Сталіна пошук «змов» продовжувався. На вильоті застійної епохи вийшла книга Миколи Яковлєва «ЦРУ проти СРСР». У ній популярно пояснюється, що всяка антирадянська діяльність, врешті-решт, будь-яке інакомислення, щедро оплачено Заходом. А кліше «імперіалістичної змови» можна було знайти чи не в кожному номері кожної радянської газети. Природно, розпад самого Радянського Союзу і початок перебудови нерідко намагалися (і до цих пір іноді намагаються) пояснити за допомогою схожих стереотипів. Визнання того, що країна розвалилася перш за все під тяжкістю імперського тягаря, через неефективність економічної системи і нездатності відповісти на технологічні виклики часу, дається нашій, як і всякій постімперській, свідомості дуже важко.