№ 34 (191):

З редакційної скриньки

Актуалії

Знову про мовуПредметом мого обурення стала ситуація, яка склалася у моєї сусідки-першокурсниці Марії. Я змалечку знаю цю дівчинку, вона народилася за рік до того, як я з чоловіком переїхала до нової квартири у цьому будинку. Коли Маша пішла до школи, її записали до українського класу. Її батьки працювали в торгівлі і вивчати українську, відмінну від "язика", яким вони користувалися, ні часу, ні бажання особливо не було.


Однак дочці пророкували "україноорієнтоване" майбутнє. Мама Маші (вона ж - моя подруга) якось  казала за філіжанкою пізньої кави у мене на кухні: "Хай мала йде в український клас (тоді російські були ще більш "модними") – далі їй буде легше, бо ж скоро все буде "по-українському"…

З першого по четвертий клас я навіть допомагала робити Маші домашні завдання з мови. Як не крути, а дівчинці було важко вивчати незнайомі з дитинства слова, яких вона досі чула мало. Я допомагала, як могла, бачила сльози радості, коли самостійні й контрольні вдавалося написати на п‘ять  і те, як у дівчинки починали з‘являтися суто українські слова у розмовах поза школою.

З п‘ятого класу потреба асоційованого репетиторства відпала, причому якось сама собою. Просто з початком навчального року Маша перестала приходити до мене і всі перипетії попередніх часів безслідно минулися. Час минав, Маша зростала. Якось, повертаючись з роботи, я побачила дівчинку в дворі на лавці: майже доросла, за ручку з таким же хлопцем – все, виросла наша Машенька. Потім її мати збиралась на випускний, ще далі – вступні іспити й університет.

А з початком нового навчального року у ВНЗ у мої двері знову постукала... сама Маша. Я тоді доглядала вже своїх двох діточок, тому прохання моєї сусідки мене навіть збентежило: "Тьотя Лєна, допоможіть, будь ласка…". Тепер уже філіжанку пізньої кави доводилося розпивати з Машею – дорослою, свідомою молодою дівчиною. На моє запитання: "А що ж у тебе трапилося?", трохи червоніючи, Маша виклала мені перипетії семи років у школі, які оминули мене стороною. Як виявилося, українська мова й література в старших класах були мало не єдиним осередком українства. Решта предметів викладалась або суржиком, або російською. Маша зізналась, що так і їй самій, і її однокласникам було легше – "ненапряжно", тіпа, не треба "паритися" з перекладами…" Мені зрозуміти її було легко: в молоді роки шукати важких шляхів для самовдосконалення зовсім не хочеться. А доплюсувати сюди розваги, першу закоханість, другу закоханість та юнацький максималізм – гарно все виходить. Це цілком нормально для молодої людини, "не напрягатися", якщо "не напрягають". І всі ми через це проходили.

Суть же проблеми полягала в тому, що склавши обов‘язковий іспит з української (на це знань вистачило), Маша стикнулася з повним нерозумінням викладачів на парах. В університеті ж пари читаються українською! А профільна термінологія плюс швидкий темп лектора плюс нова обстановка дорівнює безліч "білих плям" на аркушах, тепер званих "конспектом".

Я не скаржуся, але мені було важко. Опановувати вечорами зовсім незнайому спеціальність моєї учениці за сумісництвом, займатися вдень роботою і двома дітьми – трошки відчувалося. Благо, що до Маші таки прийшла самосвідомість і рівень самопідготовки ріс на очах. Одним словом, спільними стараннями ми провчилися перший курс.

Маша принесла мені цукерки й коньяк. Скажу чесно, я взяла цей презент, покликала її маму і ми втрьох відсвяткували перший рік, проведений в університеті. Але питання лишається відкритим: чому мені доводиться виправляти помилки за вчителями школи, які насмілилися скалічити навчальний процес підростаючого громадянина України? І що сталося з рештою двадцятьма сімома Марійчиними однокласниками, яких я навіть не знаю? Адже вони з нею були в рівних умовах!

Як бачите, предмет мого обурення дійсно не належить до юрисдикції правоохоронців. Немає поки що нормативів, які реально діють на вчителів, які зневажають свої обов‘язки. Я навіть виступаю за те, щоб учителям заборонили спілкуватися російською поза уроками – давати коментарі й пояснення тим учням, які звертаються по допомогу слід тією ж мовою, якою навчають, позаяк така допомога буде малоефективною.

Я допомагатиму Маші стільки, скільки буде потрібно. Але мене не вистачить на всіх "скалічених" випускників середніх шкіл.

Олена Вербицька, Суми