Пошук росіян знову почали з храму. Люди, у яких ми запитували дорогу, люб'язно відправляли нас у різні боки, і через півгодини метань по крихітному містечку ми зрозуміли: щось тут не те. Остаточно добила нас кавказька літня жінка, у якої ми чемно запитали дорогу до церкви. Вона сухо стиснула губи: "Не знаю", - і відвернулася. Отетерілий від безглуздої їзди дагестанський таксист вискочив з машини і щось гортанно закричав їй. І лише тоді жінка зглянулася і махнула рукою: храм був за її спиною всього метрів за п'ятдесят, тільки його затуляли будинки і дерева...
Управа Кизлярського особливого прикордонного округу притулилася до церкви. Маленький старовинний особняк з метровими цегляними стінами і вікнами-бійницями. Залізні двері з вічком нам відкрив козак-днювальний, у його комірці на сірій казенній ковдрі лежала потерта рушниця.
Знайомство з Кизляром ми почали з купівлі місцевої газети, в якій рекламна смужка наполовину складалася з однотипних оголошень: "Продам дім". Тому відразу запитали в лоб кизлярського козачого отамана:
- Втікають росіяни?
Микола Спірін скривився, як від зубного болю, але стримався і відповів політкоректно:
- Відбувається заміщення населення. Чисельність мешканців Кизляру не змінюється вже багато років, тобто не зростає і не зменшується. Тільки на місце російського приходять інші народи. Як це робиться, ви бачили, напевно, при в'їзді в Кизляр.
Справді, у в'їзного КПП розкинулося селище з картонних і фанерних будиночків. У кожної халупи стояв плакат, розкислий від весняних дощів. І ми не зрозуміли: хто це протестує? Цигани? Отаман продовжив:
- Це жителі станиці Бороздинівська, дагестанці, які втекли з Чечні минулого літа. Вони вимагають від влади надати їм компенсації або житло замість загубленого. От тільки забули вони, що Бороздинівська була козачою станицею. Але вони все одно приїхали сюди - знають, що тут є кого потіснити.
За словами отамана, росіяни тут, як і за радянської влади, зберегли свій старий статус - "старший брат-дурник, який завжди не правий". От тільки часи змінилися.
- Тиснуть нас тихенько, але послідовно. Селяться навколо тебе для початку. Один ліворуч, інший праворуч. Навесні траву сусіди запалили - паркан у тебе згорів. Не будеш же ти вимагати компенсацію за цей мотлох? Не по-російські, не по-сусідські. Влітку тобі курей у город випустять випадково. Ти над цією полуницею два місяці рачки лазив, а її за дві години не стало. У відповідь: "Слюшай, тобі шкода, да? Курки трохи поїли? Ти жадібний?" Розбиратися з цим прямо - буде національний конфлікт. Хоча, коли приїхали з гір випускали овець у виноградники, доходила справа і до стрільби. Тому питання зараз стоїть так: або ми всі знімаємося і їдемо з Дагестану, або...
У кімнаті повисло важке мовчання. Микола Спірін, як мантру, починає перераховувати біди і проблеми, які звалилися на них в останні роки: весь середній бізнес - під місцевими, росіянам не втиснутися. Колгоспи лежать на боці. Традиційні козацькі промисли - виноградарство і садівництво - в загоні. Рибу на Каспії розполохали і виловили в перші роки демократії, хоча ті ж козаки суворо стежили, щоб поголів'я осетрових не вичерпувалося. Чекати, що ситуація виправиться миттєво, - просто смішно. І люди їдуть, щоб, як висловився козак, "жити в XXI столітті, а не в XIX". Ми все це вже чули і бачили в сусідніх республіках. І ми перебиваємо отамана:
- Який статус у козацтва?
- Ми всього лише громадська організація. Закон про козацтво прийнятий, але допрацьовується в Москві.
Закон, якщо нам не зраджує пам'ять, у різних видах видавався і "допрацьовувався" ще з часів Єльцина, доки більшість козацьких станиць не змінило своїх мешканців. Рятувати козацтво, а разом з ним і простих "мужиків" на Кавказі вже запізно. Хоча залишки свого впливу, який працював як противага і гасив більшість конфліктів, козаки ще зберегли. Як нам розповіли місцеві росіяни, які приїхали перед Великоднем на кизлярський ринок, козаки в останні роки знову намагаються виконувати тут функції матінки Росії. Ще десять років тому, особливо при Масхадові, місцевих росіян тут "нагинали" всі кому не лінь. Наприклад, при банальної автоаварії, навіть дрібній, одразу ж під'їжджав натовп кунаків "потерпілого" джигіта (хто винен, навіть не обговорювалося), росіянину кидали ключі від машини зі словами: "Цю забирай, мені не треба, завтра мені приженеш таку саму нову!" Тепер на подібні інциденти стали приїжджати козаки. Проти натовпу вставав не менш рішучий натовп. І гонору в міжнаціональних відносинах якось поменшало. Хоча козаків у районі всього 2047 чоловік.
Просто так з Кизляру нас козаки не відпустили. Дізнавшись, що ми їдемо на Великдень у Грозний, нас потягли годувати і збирати в дорогу. Торбинкою став поліетиленовий пакет, куди мати отамана поклала домашні паски, шматок сала, кусень хліба, яблука торішнього врожаю, яйця. До Чечні від Кизляра всього кілометр. Розлучилися зворушливо, мало не зі сльозами. Отаман привів нас через кордон і перехрестив на прощання:
- Їдьте, хлопці, з Богом! Свічки там поставте, помоліться за братів убієнних. На рожен не лізьте. По боках дивіться уважно - до самої Сунжі колишні наші станиці були. Тепер нам туди ходу немає. Ну і правду напишіть.
Що ми й зробили.
Олександр Коц, Дмитро Стешин, "Комсомольська правда"
Кизлярський район - останній острівець на Північному Кавказі, де майже половина населення - росіяни. Колись тут проходила козача лінія, про яку тепер нагадують лише російські назви станиць. До речі, предків одного з авторів цього матеріалу з Волгзької козачої лінії переселили сюди, під Кизляр, так що місця ці здалися нам майже рідними. Ось тільки зустріли нас тут непривітно. 