№ 3 (210):

Сумщина в період формування Київської Русі

Історія і культура

Софія Київська(Нариси з краєзнавства)

Олексій Ленський

У ІХ ст. серед східних слов’ян починають формуватись феодальні відносини, які призводять до утворення держави під назвою Київська Русь. Року 882-го князь Олег із великим  військом, в якому були варяги, чудь, словени, мерь, весь і кривичі (ось передусім із кого сформувались московити, згодом – росіяни), пішов на південь; здобув Смоленськ, Любеч, Київ, підступно забив Аскольда і Діра і став правити Києвом.



Олег виявив себе талановитим правителем: він приборкав сусідів і примусив їх платити данину, забезпечуючи державу коштами. Відтак Олег володів полянами, сіверянами, деревлянами, радимичами.., а з уличами та тиверцями вів війну.  Підкорення сіверян та радимичів, що платили данину хозарам, спричинило з ними війну, в якій – писав Аль Масуді – Олег сплюндрував береги Каспійського моря.

Підкоряючи сіверян, Олег, звісно, "завітав" на територію сучасної Сумщини. Під час розкопок Битицького городища у попелі знайдено багато металевих виробів, що добре збереглися.  Людських кісток нема, а з худоби є. Можливо, всіх, хто не встиг втекти, забрали в полон. Олег згодом розмір данини довів до 50%, а іноді забирав усе. Сіверяни сплачували данину хутром, медом, воском. Так на сльозах, загравах пожеж творилась держава, якою всі ми пишаємось – Київська  Русь.  Олег уклав із Візантією дуже вигідний договір, за яким під час перебування купців в Царгороді їм забезпечувалося безплатне утримання на шість місяців, а також користування човнами і право безмитної торгівлі.

У період  формування Київської держави – майбутньої України – на Сумщині з’являється багато поселень або протоміст, які були великими торгово-ремісничими центрами. Свідчення про ці міста є в літописах і за літописами визначають їхню появу, хоча це не зовсім так (бо й самі літописи частенько грішать неточностями). Бо тогочасні люди аж надто довго на одному місці не сиділи, а використавши місцеві природні ресурси, переходили на інше місце, а з ними мандрувала і назва  поселення. З протоміст 10-12 ст., які вже зустрічаються в літературних пам’ятках, є Ромен, Вир (Вир), В’яхань, Глухів, Зартий, Вороніж, Путивль. Вир – це сучасне місто Білопілля, в Буринському районі село Миколаївка – Зартий, у Недригайлівському районі с. Городище – В’яхань, с. Засулля – Попаш, а міста Глухів і Путивль свої протоназви  зберегли, хоча є такі дослідники, що виказують крамольні думки щодо їхнього історичного розташування.

До речі, щодо назв. Особисто мене давно цікавила назва річки Псел. Я довго ніде не зустрічав навіть приблизно цього слова, аж якось знайшов у російського історика Гумільова. У 1051 р. стався розрив між  Візантією і Руссю. Митрополитом поставили руського священика Іларіона, і було засновано Києво-Печерський монастир, як антипод храму Святої Софії грецької метрополії. Грецький чиновник і письменник Михайло ПСІОЛ  у цьому зв’язку вважав, що причиною була стара ворожнеча (мовою гумільовського оригіналу): "Это варварское племя, – пишет он, – все время кипит злобой и ненавистю к Ромейской державе и непрерывно придумывает то одно то другое, ищет предлога для войни с нами".

Це був перший випадок, коли  я зустрів слово "Псел", окрім назви річки. У "Малороссійском гербовнике", який вийшов друком 1914 року на стор. 143 є опис герба вже дворян Псіолів: "В лазуревом щите серебряный пояс, обремененный двумя скрещенными черными стрелами и сопровождаемый двумя серебряными противоплавающими рыбами. Нашлемник: запорожец в червленом одеянии и с ружьем на плече. Намет: лазуревый с серебром". Раніше я цих дворян в книжках не зустрічав. У 1839 році  портрет  Варвари Репніної напише художник Г.І. Псьол. Отже, назва Псьол (в українській мові трансформувалась на ПСЕЛ) йде корінням у грецьке прізвище?

До первісного складу Киівської  Русі входили землі Переяславщини, Чернігівщини, Новгород-Сіверщини, нинішних Полтавщини, Сумщини. Землі уздовж Сули, Ворскли і Псла відносились до Переяславського князівства, Присейм’я з Путивлем – до Чернігівського, а пізніше, з середини 12 ст., – до Новгород-Сіверського та Глухівського князівств. Розселення полянських племен призвело до закріплення частини племен на Глухівщині. По річці Есмань вели торгівлю іранські, слов’янські купці. У перекладі з іранської "Есмань" означає "прекрасний шлях".  Територія сучасної Сумщини – край на кордоні зі степом, не зважаючи на постійні напади кочівників, після розгрому Хазарії, був густо заселений. На території області відомо більше 80 городищ, поселень, могильників. Місто Суми буквально ними оточене. Це – с. Сад , колишні села Тополя, Липецьке в районі теперішньої ТЕЦ, села Шпилівка, Зелений Гай, Велика Чернеччина, Верхня Сироватка і т. д. За Сумами рахуються такі археологічні пам’ятки: 2 стоянки, 3 кургани, 2 курганних могильника, один безкурганний могильник, три поселення, городище і селище.

У "Повчанні" Володимира Мономаха в літописі від 1096 згадується Ромен (зараз – м.  Ромни ) і розташоване в центрі сучасного Білопілля городище Вир, а до 1177 р. – і Вороніж Шосткинського району. Помітним політичним центром був з 12 ст. Вир, що був резиденцією князя Ізяслава Даниловича. Значним містом був Путивль, який згадується в 1146 і  1245 роках в літописах. Розвиток міст призвів до посилення їхньої суспільної ролі. Підвищується роль віча і ополчень у Путивлі і В’я(є)хані. У містах  зосереджується феодальна верхівка і ремісники. У літописі від 1146 року описане володіння Святослава Ольговича й Ігоря  Святославовича. Їхні двори були великими господарствами з величезними гумнами, коморами, льохами, худобою. Тут зберігалися великі запаси сільськогосподарських продуктів, сільськогосподарські знаряддя, вироби ремісників.

Основу економіки  Сумщини в період Київської Русі становило сільське  господарство. На той час воно вже пройшло  тривалий  період розвитку, мало міцні традиції, великий асортимент вирощуваних культур і широкий набір знарядь праці. Пануючою системою землеробства була парова з використанням двопілля і трипілля. При обробітку землі  використовувалось рало з залізним наральником. Ним в здебільшого проводилась культивація землі. Оранка ж здійснювалась плугом. У давноруських письмових джерелах перша згадка про плуг відноситься до 981 року. Володимир наклав  на вятичів данину "од плуга , як і отець  його брав".

Не всі однозначно погоджуються з тим, що Путивль, про який згадується в літописах, знаходився на  річці Сейм. Приміром радянська дослідниця Раїса Іванова, надрукувала в журналі "Наука і суспільство" за 1987 р. статтю, яка внесла у це питання непорозуіння. Вона стверджувала, що  Ярославна плакала не в Путивлі, що на Сеймі, а в "Ігоревім  сільце" біля села, сучасна назва якого – Путивське на Десні. Вона це мотивувала тим, що на Путивль напали орди хана  Гзи, які не лише сплюндрували околиці  цього міста і спалили навколишні села, але й "сожгли  половцы и острог у Путивля и вернулись восвояси". У тій статті доводилося, що назв "Путивль" як і "Новгород" було багато. Хто хоче дослідити цю полеміку, я рекомендую газету "Ленінська правда" за 22 грудня 1987 року. Були і такі дослідники, які стверджували, що Путивль був на місці сучасного Глухова. Я ж буду дотримуватися традиційної точки зору, бо для власних висновків треба брати лопату і добряче копати, а потім робити порівняльний аналіз і багато чого іншого...

Археологічні дослідження Путивля, Вира та інших міст свідчать про розвиток там торгівлі, ремесел: залізоробного, ковальського, гончарного, косторізного, ювелірного, ткацького та деяких інших. Для будівництва використовують камінь, цеглу.

У 12 ст. на території області тривають запеклі князівські міжусобиці. Одним із результатів було втручання кочових племен.

Ці землі постійно переходили від одного князя-завойовника до іншого, які як союзників запрошували то "варягів", то половців, які  допомагали грабувати, палити, спустошувати в ім’я утвердження влади чергового князя. Стабілізація настає за часів Володимира Мономаха. Він розбив половців, приборкав князівські чвари, створив собі авторитетне становище і правив величезною державою за допомогою синів. Після смерті Мономаха починається боротьба між Мономаховичами та Мстиславичами.

На нетривалий час наші землі підпадають під владу Юрія Довгорукого, але вороже ставлення до нього в Києві і Чернігові, після смерті Юрія, призвели до пограбування його дворів і вбивства дружинників. З цієї пори починається відокремлення наших земель від Київської держави. Тепер – невеличкі приклади про слов’янську, "братерську єдність" на прикладі Києва – "матері городів руських". 1169 року Андрій Боголюбський, тоді суздальський князь, посилав на Київ військо з одинадцятьма князями. На початку травня місто було взято, і два дні переможці його грабували. Ось що пише про це Іпатіївський літопис: "…грабили же два дня весь град, и гору Подол, и монастыри, и Софию, и Десятинную богородицу, и не было милости никому: ни церквам горящим, ни крестьянам убиваемым, ни всем, кого вязали; жен гнали в полон, разлучая с мужьями своими, и младенцы рыдали, видя уводимых матерей своих. Смоляне, и суздальцы, и черниговцы, и Олегова дружина забрали множество добра, и церкви опустошили от икон и книг, и ризы с колоколами все вынесли; и Печерский монастырь Пресвятой Богородицы зажгли, но Господь его уберег. И были в Киеве стенания великие жителей его, и печаль, и  скорбь неутешная…". Це ж іще не татари, а християни  християн мордують.

1174 року Київ захоплює Ярослав Луцький. 1204 року до Києва вдерся Рюрик Ростиславович. У 1212 р. Місто відвойовує Всеволод Велике Гніздо, але його зганяють смоленські князі і саджають Мстислава Романовича.
Такою зустріла Русь монголо-татарську навалу, яка припинить  сперечання князів за владу і зробить їх васалами татарської держави.  На зразок Орди  буде успадкований лад, який на довгі часи забезпечить ідеологічні і політичні основи існування Російської імперії, в якій народ став (і залишається) ізгоєм.

(Далі буде)