№ 4 (211):

Сумщина в добу Литовсько-Руської та Польсько-Литовської держав

Історія і культура

Путивль. Церква Миколи КозацькогоЗа часів Великого князя Литовського Ольгерда (кн. 1341-1377), сина Гедиміна, більшість теренів сучасної Сумщини стають складовою Литовсько-Руської держави.

У 1363 році Ольгерд розбив ординців і загнав їх далеко на схід, у степи задніпрянські (і завважимо, що це сталося раніше Куликівської битви (1380), яку радянська історіографія позиціонувала як першу найбільшу перемогу над Золотою Ордою). Наші предки тоді з охотою йшли під Литовську руку. Ольгерд був у шлюбі з руською князівною і був прихильний до усього українського, тобто, руського. Ольгерд залишив своїм підданим їхню віру, їхні закони – і церковні, і цивільні; усі судові звичаї і артикули зібрав в одну книгу, писану тодішньою українською, і назвав її «Статутом князівства Литовського».



Утвердившись на Чернігово-Сіверщині, литовські великі князі почали роздавати землі з містами і селами своїм родичам і прихильникам. Так, приміром, Новгород-Сіверський одержав син Ольгерда Дмитро Корибут.

На території нашого краю підіймаються і міцніють міста, відомі ще з часів Київської Русі: Ромни, Путивль, Глухів. Головна причина успіху Литви полягала в тому, що литовські князі не дуже втручались в суспільний устрій українських земель, і їхнє володарювання було в багатьох відношеннях легшим від монголо-татарського. Вони дотримувались принципу: «Старого не чіпати і нового не вводити».

З 20-х років 14 ст. в літописах згадується Глинськ. Зараз Глинськ – село, центр сільської ради у Роменському районі. Розташоване на правому високому березі р. Сула, за 25 км на південь від райцентру. Однак на цій території люди селились набагато раніше: виявлено поселення епохи неоліту (4 тис. р. до н.е.), городища 8-10 ст. та часів Київської Русі. Поблизу сіл Сурмачівка та Чеберяки виявлено курганні могильники скіфського періоду. На північний захід від Глинська збереглися контури давнього поселення площею 12 гектарів.

У другій половині 14 ст. Великий князь литовський Вітовт подарував Глинськ разом із Полтавою татарському мурзі Лексаду (згодом князю Олександру, бо прийняв християнство, явившись у Литву з Орди). Таким чином татарин Лексад став родоначальником російської династії Глинських (так нарекли себе його потомки), серед яких, зокрема, виділявся Михайло Львович Глинський, що був свого часу впливовою особою при дворі великого  князя московського Василя ІІІ.

Василь ІІІ вирішив був силоміць постригти у черниці свою дружину  Соломонію, з якою в нього не було дітей, щоб узяти шлюб з княжною Оленою Глинською, племінницею Михайла Львовича. За тодішнім звичаєм  для цього треба було одержати благословення патріархів Константинопольського, Олександрійського та Єрусалимського. Усі троє одностайно відмовили. Патріарх Єрусалимський Марко пояснив причину: «Якщо зважишся взяти непотребний шлюб, то матимеш сина, який здивує світ своєю лютістю». Племінниця Глинського Олена таки стала дружиною князя московського, а відтак – матір’ю царя Івана  ІV (Грозного), якого народила 25 квітня 1530 року. Потім в неї народився ще син, але глухий і німий. Олена померла у віці 30-ти років.

У 1502 році Золота Орда остаточно розпадається, і Москва приєднує Рязань, Псков і Чернігівське князівство, включаючи більшість території сучасної Сумщини. На ці землі починають переселяти московську знать і служилих людей, а нащадків усіх київських князів з Новгорода, Путивля, Чернігова, Новгород-Сіверського перевозять до Москви, щоби легше було за ними доглядати (особливо згодом, під час опричнини).

1632 року польський король Сигізмунд ІІІ пожалував Глинськ скарбовому писарю Ф. Мировицькому, потім містом володів хорунжий А. Концепольський, у 1646 р. його захопив князь Ієремія Вишневецький. З 1649 року місто стало центром Глинської сотні. Після 1654 р. Глинськ  був у складі Московського царства. Активну участь брали жителі села в Північній війні 1700-1721 років. У Глинську на валу поховано 80 шведів, які замерзли на одному зі шляхів, бо були великі морози. В районі Глинська на початку  50-х рр. 18 ст. діяли гайдамаки. З кінця 14 ст. ці землі входили до Київського воєводства, якими правили намісники.

Першого липня 1569 було остаточно укладено Люблінську унію: Польща і Литовсько-Руська держава – Велике князівство Литовське – створили єдину державу Річ Посполиту.

Найвищу верству населення на литовсько-руських теренах Речі Посполитої становили князі – нащадки українських удільних князів, які, хоч і позбавлені державних прав, зберегли свої великі земельні володіння. А після розгрому Вітовта до українських князів приєдналися литовські: Гедиминовичі, Коріятовичі, Корибутовичі, Любартовичі. Найбільше українських князів збереглося на Чернігівщині.

Коли пізніше значна частина теперішньої України опинилася під владою Москви, десятки чернігівських та новгород-сіверських князів разом із своїми землями перейшли до Москви, поклавши початок російських родів Одоєвських, Масальських, Можайських, Воротинських, Трубецьких, Бельських, Стародубських, Шемячичів та інших.

У 1610 році у Москві обирають собі царем 15-річного королевича Владислава, який прийняв присягу тамтешнього уряду та люду як Московський цар. Проте його батько, польський король Сигізмунд ІІІ, бажав, щоби московський народ перейшов із православ'я в католицтво. Тому бажання бояр відправити Владислава до Москви і обернути його в православ'я зустрів відмову короля. Замість цього Сигізмунд запропонував себе як регента-правителя Московії. Така неприйнятна пропозиція привела знову до ворожих дій сторін. Організувавши військову кампанію 1616 року, Владислав IV зробив спробу повернути собі царський трон.

Взяти Москву Владиславу так і не вдалося (хоча і зберігав за собою титул Московського царя до 1634 року), але результат цієї військової експедиції для Польщі був позитивним. Московське царство поступалось їй частиною сіверських міст (Чернігів, Новгород-Сіверський та інші) «с нарядом со всякими пушечными запасами, с посадскими людьми и с угодными людьми и с угодными пашенными крестьянами». Путивль залишився за Москвою і став порубіжним містом. На кордоні часто відбуваються сутички за угіддя. У жовтні 1621 р. на московському соборі митрополитів, бояр, стольників говорилось про те, що в Путивльському, Брянському та інших повітах «литовские люди начали в государеву землю вступаться, остроги и слободы ставят, села и деревни, леса и воды осваивают, селитру в Путивльском уезде в семидесяти  местах варят, будники золу жгут, рыбу ловят и зверь всякий бьют, на пограничных дворян и детей боярских наезжают, бьют, грабят, побивают, с  поместий  сгоняют...».

У цей період Путивль занепадає. В ньому було понад 700 порожніх дворів. Цар Михайло Федорович присилає для побудови нових укріплень з цегли Радишевського. Розташовані вони були на старому дитинці часів Київської Русі. Архідиякон Павло Алепський залишив опис Путивля: «Крепость Путивля, большая и великолепная, неодолима и крепка в высшей степени, высока и прочно устроена на высоком основании, вся наполнена домами и  жителями. Она  расположена на  отдельной круглой горе и заключает внутри  водоем, в котором вода накапливается скрытно колесами из реки. Внутри неё есть  другая  крепость еще сильнее и неодолимее, с башнями, стенами, рвами, снабженными множеством пушек больших и малых, которые расположены один над другими в несколько рядов. В крепости четыре церкви…». Населення Путивльського посаду займалося ремеслом, промислами і торгівлею. Там проживали колісники, бондарі, теслі, шевці. В місті було 24  кузні. З промислів існували бортництво, млинарство. Налічувалося 266  бортних уходів.

Під час Смоленської війни 1632-1634 рр. між Московським царством і Польщею військо під  командуванням О. Пясочинського та І. Вишневецького облягло Путивль (аби відвернути увагу московитів від облоги Смоленська), обстріляло місто і кілька разів штурмувало його, але так і не спромоглося  захопити.

1634 року у тій війні підписано Поляновський «вічний мир», яким остаточно закріплено за Литовсько-Польскою державою Чернігово-Сіверську землю.

До 1634 року відносять заснування м. Конотопа. «Город Конотоп построен польским князем Пясочинським собственным его коштом и обнесен земляным валом и полисадником обставлен». Пясочинському тоді належали і Глухів, села Волокитине, Дубовичі, Кочерги та багато інших. Липова Долина входила до неосяжних володінь Вишневецького. Села Полошки, Обложки, Тулиголове, Уланове належали Новгород-Сіверському домініканському  монастирю.
На кордонах  Московської держави можна було сховатися від царя. Оскільки територія нашої області мала порубіжне становище і по відношенню до  Литовсько-Польської держави і до Москви, сила центральної влади тут не так відчувалася. І саме сюди тікали всі незадоволені і з заходу, і зі сходу, і з півночі.

Економічне життя в цей період характеризується розвитком сільського господарства, ремесла і торгівлі. До Путивля з’їжджалися купці і з Московщини, і з Речі Посполитої. Про асортимент товарів, які привозили купці до Путивля, свідчить, зокрема, скарга російського посла Єропкіна Великому князю литовському Казимиру. Він повідомляє, що у Путивлі були пограбовані торгові люди з Коломни і Можайська, при цьому в них було  взято: мед, віск, хутра бобрів, лисиць, видр, горностаїв, білок, рисів, а також  фарби, шовк, тафту, атлас.

Також значним торгівельним центром були Ромни. Місто древнє за походженням, яке не раз потрапляло до літописів і позначалося на мапах. Воно зустрічається під назвами: Рим, Ромен, Римов, Ромон. А мешканців, які жили в долинах річок Ромен і Сула багато літописців звали сулиці (за аналогом, приміром, сіверців).

(Далі буде)