№ 22 (229):

Смердючі туалети, як дзеркало міської влади

Перша шпальта

На параші(Замальовки про жлобство, що нас оточує)

Зачепивши це питання, не хотілося би виглядати плаксивим моралізатором. Отже, тема – конкретна. Не – "чисто" конкретна, а "смердючо" конкретна. Бо мова – про сумські громадські туалети: з юридично-правового боку – приватні, з фізичного – підремонтовані або знову побудовані, але неодмінно – смердючі.

Дозволю собі нагадати, що за часів радянської України, коли у нас, як і у всьому СРСР, в рамках горбачовської "пєрєстройкі" дали "добро" приватній ініціативі, почав був набирати оберту кооперативний рух. Як на мене, витоки його були справді народні: працьовиті люди, з комерційним хистом і ризиковістю в характері починали свою справу, що ґрунтувалась передусім на їхній особистій праці. Відтак з’являлись ятки з домашніми, смачнющими "тошнотиками", млинцями (пам’ятаю такі на станції метро "Оболонь" у Києві – був тоді студентом київського інституту); кооперативні ательє, кооперативні туалети зрештою. Як, приміром, підземний туалет у нашій столиці на Хрещатику (на початку теперішньої вулиці Інститутської). То був 1989 рік.



Типовий до того радянський туалет з характерними запахами перетворився мало не на бутік: після капремонту стіни вкрила чудова кахля, дзеркала, вазончики з рослинами; умивальники укомплектовані милом, поряд – електросушарки; а в центрі залу – фонтанчик (!) у формі чаші на високій ніжці-колоні. На поверхні води у самій чаші – пелюстки троянд. Я вже не говорю про відсутність неприємного запаху: не було і натяку на нього, у повітрі приміщення витали квіткові аромати (від аерозольних освіжувачів, мабуть). Картина – мало не сюрреалістична як та ті часи, так, на жаль, і на теперішні. Відвідати той туалет коштувало 10 копійок (мінімальна студентська стипендія становила тоді 40 карбованців).

Напрошується висновок. Він, на моє тверде переконання, розкриває економічну суть надання послуг, а по-друге – робить наголос на культурний і моральний рівень причетних до цього виду бізнесу людей на чолі із представниками місцевої влади. Отже, принципова відмінність платного туалету від безплатного полягає в тому, що людина платить не за можливість відправити свої фізіологічні потреби, а за комфорт здійснення цієї можливості. Людина платить за високий рівень гігієни, за відсутність смороду. Досягається це нескладно. Просто власник такої комерційної нерухомості, як громадський туалет, мусить на пригнічення завищеної концентрації сіроводороду та інших мало приємних випаровувань витрачати, приміром, не один балончик освіжувача на місяць, а трохи більше. Балончик – це перший-ліпший приклад.

Потрібно й інші заходи вживати, аби платний туалет оправдовував своє призначення. Інакше – за що ми платимо, душачись випаровуваннями? Виходить, що платимо за те, аби подихати ними! Супер! З нас беруть гроші за зниження рівня послуг!!! Жадібність, скнарість та жага до надприбутків не дають таким жлобкуватим власникам навіть задуматись над суттю приватної ініціативи, над економічною залежністю грошей від послуг, тим більше – від рівня тих послуг! Мало того: психологія глитая і здирника підштовхує власників туалетної нерухомості періодично піднімати ціни (і фінансова криза тут ні до чого). То п’ятдесят копійок, то – 75, невдовзі – гривня, а тепер – і дві гривні (у туалеті біля Головпоштамту)! З якого це дива? Куди йдуть гроші? Витрати зросли на утримання, чи що? Мало віриться. Бо сморід залишився такий самий. А саме ця ознака є найпростішою, але і найоб’єктивнішою при оцінці роботи такого платного закладу.

Можливо, на збільшення ціни вплинули якісь зрослі податки чи "збори-побори" місцевої влади, у тому числі – за нерухомість або її оренду? У такому разі значить, що і влада – жлобська. Не треба нам розказувати про досягнення влади, про наповнення місцевої казни та про інші "глобальні" для міста проблеми. Все одно на цьому тлі більшість високопосажених чиновників не перестають бути жлобами, духовно убогими людьми.

Тому що, коли який-небудь нововідкритий громадський заклад невдовзі перетворюється на "гадючник"; платний громадський туалет – на "доїльний апарат", що експлуатує людську фізіологічну потребу без думки про сервіс, то за це врешті-решт відповідальними є представники влади. Адже саме влада, яку обрала громада, мусить поставити на місце недбайливого власника такого закладу. Якщо цього не стається, то чим тоді влада відрізняється від такого "сервісу"? Просто є його дзеркалом.

Власне, далі ще буде.

Юрій Мацько

                                                        Замість довідки

Жлоб. Спочатку цей вираз був синонімом слова "роботяга". Жлоб – перекручене англійське "job", у перекладі – "робота". У часи будівництва Одеського порту кращими фахівцями в цій галузі вважалися піддані Великої Британії. Тому на посади виконробів були запрошені англійці, які в процесі трудових буднів постійно повторювали підлеглим: "Job!" Відтак будівельники порту стали йменувати один одного жлобами. Довгий час слово "жлоб" не вважалося образливим чи лайливим. Зараз же стало синонімом мінімум таких понять як "безкультур’я", "хамство".

Але портрет типового сучасного жлоба – стократ ширший. Опис його гідний мало не спеціальної тлумачної статті. Однак, кількома рядками, все ж наголосимо на деяких яскравих ознаках цієї особини.

Жлоба можна відрізнити через тільки йому властиву мову. І це – необов’язково суржик упереміж з матюками. Навіть у першу чергу – необов’язково. Адже людина може говорити правильною російською чи українською, може бути начитаною, мати три вищі освіти, але її спілкування з людьми у неї зводиться до своєї популяризації у життєвому середовищі за рахунок невизнання думки і позиції інших та приниження носіїв іншої думки.

Те саме стосується і стилю одягу, манер жлоба. Він може виглядати цілком респектабельно і модно.

Жлоб, як правило, невмотивовано жадібний. Він завжди і скрізь – "за справедливість", щоправда, коли вона на його користь. Відтак завжди і всіма засобами старається пролізти без мила, втертися в довіру, надурити, що-небудь поцупити. Але якщо йому це не вдається, він сильно обурюється, коли вдається якомусь іншому жлобу.

Жлоб, здебільшого, відвідує церкву. Однак, його показна релігійність не заважає йому красти у сусіда або обкрадати державний чи місцевий бюджет. Він має вдома, як правило, Біблію (іноді навіть намагається читати її), але і ця обставина не заважає йому нажиратися горілкою, в тому числі на свята Різдва, Пасхи тощо.

Жлобів багато у різних професійних сферах діяльності, однак найбільше їхня присутність відчувається у жеках, водоканалах, інших постачальницьких та сервісних (!) організаціях; в органах державної та місцевої влади.

Будучи найманим працівником, жлоб намагається поменше працювати, тихцем саботує розпорядження, халтурить і краде, вважаючи це однією з чеснот.

Жлоб здебільшого агресивний; виявляє насилля до всього, що не сприймає його мозок.

Але поряд з тим він зметикує, як мусить себе поводити, коли йому віддає наказ сильний хазяїн, перед яким жлоб запопадливо плазує. А коли цей хазяїн втрачає свій вплив, жлоб миттю добиває його за наказом нового хазяїна.

Ще читайте:

Це вам не сніг на голову!