У четвер, 2 вересня, як то кажуть, перемикаючи канали, я зупинив свою увагу на випуску новин на донецькій російськомовній ТРК «Україна».
В одному із її сюжетів молодий аналітик з напускним «об’єктивним» виразом обличчя, а також з не менш «неупередженим» тембром у голосі оцінював передвиборчі програми кандидатів на пост Президента. Мовляв, справді, нема чого огульно критикувати програми опонентів Януковича. Більше того, кандидатська програма нинішнього Прем’єра теж не є «втіленням ідеалу»... Однак, врешті-решт (що стосується двох головних претенднентів), то у Ющенка загалом програма гарна, але – популістська. Зате в Януковича, на відміну від усіх, у програмі простежується (приготуйтесь) «генетическая последовательность». Це що – діагноз? Ні, тут нічого не скажеш – «сильний» аналітик. Розумний, аж страшно.
Взагалі-то, шановний «аналітик» має тут рацію, сам того не підозрюючи. Адже у випадку з кандидатами від теперішньої влади медичний фактор цілком присутній. І саме десь в області генетики, психоаналізу... Бо саме у період виборчої кампанії і у Прем’єра, і у Президента ніби спрацьовує генетичний код, що дає їм у мозок таку десь команду: «Я – великий, я є володар моїх підданих, я їх можу поставити на коліна, і я їх можу «ощасливити!». Із такою сверблячкою у голові (як і в головах їх командного оточення) Янукович, із виглядом великого «благодійника» з’являється власною персоною то перед потерпілими від стихії у західних районах, то у східних – перед родинами загиблих шахтарів і, бачте, – виділяє кошти на компенсацію і тому подібне. Янукович що – свої власні гроші роздає? Та, ні – бюджетні. Такий собі «меценат» за державний кошт. І головне, «правильність» подібних дій та поведінки закладена у таких людях, справді-таки, на генетичному рівні. Як програма у комп’ютері чи роботі. Шкода, що не заклав програміст, приміром, таке самокритичне запитання: «Та що ж я роблю?», «Невже весь народ страждає на хворобу Дауна, і здатен як дворняга купитися за кинуту кістку?»...
Наш Президент теж не відстає від свого «Тому що справедливого». Відкриваючи напередодні навчального року, здається, єдину українську школу у Сімферополі, Леонід Данилович, видать, із заощаджень з президенського окладу подарував діткам шкільний автобус. У репортажі (здається, по «Інтеру») так і прозвучало: «Шкільний автобус – від Президента!». Скільки ж отримує наш Президент, якщо йому вдається викроїти із сімейного бюджету на благодійні подарунки? А це ж подарунок – не єдиний. А може, президентські дари купуються не за президентські гроші? Якщо так, то нас цинічно обдурюють, коли ми чуємо, що «Автобус – від Президента». Там думають, що головне сказати, бо (на їхньому жаргоні) – «піпл схаває», тобто – народ інформацію проковтне...
Не можна також втримати сліз радості та втамувати почуття глибокої вдячності від благодійного чину «нашого» Сумського міського голови, від якого під гаслом, смисл якого «Міський голова Сум – школярам» в школах міста учням (після 1 вересня, коли напередодні батьки вже дітям все необхідне придбали) роздали «подарунки від мера» – щоденники. Цікаво, у школах пояснили дітям, що добрий дядя Голова купив їм щоденники за власний кошт? Тут важливим, здається, є досягнення позитивного виховного ефекту. Ось, мовляв, вчинок: назбирав гроші й подарував, маєте пишатися вашим Головою. Чим не Харитоненко! А якщо про це у школах не сказали, то виховний ефект вийшов із знаком «мінус». Адже молодь, відчуваючи подвійну мораль міського керівництва (вчителі навчають бути чесними, щоб слова не розбігались із вчинками), вирішують як їм вигідніше жити, за якою мораллю. Приклад у них уже є в особі міського голови. Тобто, якщо ти хочеш у майбутньому стати начальником, головою, взагалі – знаною людиною, то людей краще тримати за «лохів», говорячи одне, роблячи інше, періодично (особливо під час виборчих кампаній) кидаючи якусь подачку (невчасно, у свинячий голос), та ще видаючи її за благодійність від свого імені.
Ю. МAЦЬКО
