Попередня версія:

Еволюція обмеження прав громадян

Проти чого, давайте згадаємо, протестував багато хто з нас на межі 80-90-х років? Тобто, практично 15 років тому. У тому числі, протестував, виходячи на багатолюдні мітинги. Приміром, на тій же площі Незалежності (тоді – Леніна) в Сумах перед будівлею тодішніх обкому Компартії, облвиконкому...

Протестували “проти”, виступали “за”. Проти – пригадується – рішення партійного керівництва підвищити посадові оклади працівникам партійної номенклатури, яка дедалі більше віддалялась від народу з його рівнем зарплат; проти привілеїв тієї номенклатури у вигляді спецпайків, спецлікарень тощо; проти прихованих адміністративних та політичних репресій; проти принизливих черг за вершковим маслом чи лікарською ковбасою, проти торгівлі з-під прилавка...

Виступали за демократичні перетворення в лавах партійного керівництва, за його “очищення”; за створення демократичної преси; за підвищення життєвого рівня більшості громадян. Знову популярними тоді стали і марксистські лозунги про те, що “низи” вже не могли жити по-старому, а “верхи” не могли вже керувати по-старому. Наявна суспільно-економічна криза призвела врешті-решт до розпаду Радянського Союзу у 1991 році з наступним так званим “парадом суверенітетів”, коли радянські республіки одна за іншою проголосили про свою державну незалежність.

З того часу, можна з певною мірою стверджувати, розпочався процес зміни політичної системи у бік демократизації та лібералізації. Розпочався, але не дійшов до свого логічного завершення. Більше того, процес загальмувався в середині 90-х років минулого сторіччя (початок президентства Л. Кучми), а на початку нового тисячоліття (кінець президентства Л. Кучми) взагалі відкотився назад.

Бо з’явились ознаки того ж таки командно-адміністративного методу управління економікою, втручання державних органів у діяльність різної форми власності підприємств. На місце безконтрольної влади партійної номенклатури (партійної бюрократії) приходила влада нової “незалежницької” бюрократії.

Коротше кажучи, на руїнах одного народжувалось щось інше, яке, проте, ще не можна було назвати системою у повному розумінні цього слова. Про яку систему можна говорити, коли законопроекти видавались “на ходу”, їх втілення у практику не мало під собою жодного скільки-небудь зрозумілого для всіх механізму... Але чим більше накопичувалось негараздів в економіці, чим вище зростала інфляція, чим вищим ставав градус соціальної напруги, тим найбільш плодючий грунт для свого розвитку знаходила преса (у тому числі, низькопробна), тим більше люди відчули “свободу” до критичних висловлювань на адресу влади, тим більше вони відчували себе нібито вільними. Влада і справді тоді (а в принципі – завжди!) заслуговувала на критику, проте саме тоді – здається, в період найбільшої “мітингової” свободи, на тлі тоталітарного радянського минулого стали закладатися основи нового типу узурпації влади, нового типу утиску громадянських прав у порівнянні з радянським типом. Його суть полягає передусім у критиці всього минулого. А тим часом, нас потроху, непомітно позбавляли в усіх сферах навіть і тих прав, які мали при комуністичному режимі. Грунт для цього був щонайкращий: старої системи нібито немає, нової ще не створили (Конституцію в Україні прийняли лише 1996 року). Найбільші провалля були як у виробничій, так і правовій сферах. Бо влада, відмовившись на словах від тоталітарного (хоча й не диктаторського) радянського минулого, поставила себе на місце виразників “демократії”. А поставила так (не без нашої з вами мовчазної участі – якщо бути чесним), що інструментами цієї “демократії” стали керовані згори міліція, прокуратура, і... суди. Це та гілка державної влади, представники якої (навіть при монархізмі) могли, спираючись на закон, відстояти (ціною своєї відставки, у тому числі) Право. Хай це право буде бізнесмена, робітника чи пенсіонера... Головне, що і перший, і другий, і третій, - громадянин, право якого має в останній інстанції захищати Суд. Це в тому випадку, коли ми говоримо про демократію. Яку ми задекларували. У Конституції задекларували. Що ж ми маємо зараз із правами громадянина? А маємо плоди 80-90-х років по великому рахунку. Спочатку – а-ля демократія, потім – а-ля незалежність, ще потім – а-ля громадянське суспільство. Ми настільки “забалакали” поняття демократії, громадянського суспільства, що не помітили (протягом десяти років президентства Л. Кучми) факту власного безправ’я. А що це є факт – не треба доводити. Замість доводів достатньо навести пару прикладів. Перший. Спробуйте зайти до виконкому, до суду просто громадянином, а не людиною від когось. Якщо ти не “від когось”, якщо ти не “чиясь” людина, шанс відстояти своє право дорівнює нулю. Я не правий? Хто посперечається? Приклад другий. Статут територіальної громади міста Суми. Що це? Конституція для окремо взятих Сум на території України, яка має свою Конституцію? Так цей статут теж обмежує громадянські права. Ось читаємо статтю 72 “Участь у масових мирних акціях».

Там говориться, що сумчани мають право відповідно до Конституції України збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи, демонстрації, пікетування (...). Про мету, час і місце проведення масових акцій їх організатори завчасно сповіщають міську владу у спосіб, визначений Положенням про порядок організації і проведення масових акцій у місті Суми, що його затверджує міська рада. У цьому Положенні було, зокрема, визначено, що “збиратися мирно” сумчани мають право лише після надання відомостей про місце збору, про прописку учасників, про такі строки подачі заяви на мітинг, що і його актуальність втрачається... Оце так Статут! Здається, це Положення відмінив суд за позовом однієї з партій, як таке, що утискує конституційні права громадян України. Знайшлись співвітчизники поставити бар’єр “законному” обмеженню прав. Слава Богу! Але ще скільки сатанізму у тому Статуті. Ось іще приклад. Відкриваємо учнівський щоденник “від мера”. На одній із перших сторінок (з обов’язковим портретом голови) читаємо витяг із Статуту Сум, зокрема, із статті 30, п. 3: “Батьки мають право у спосіб, не заборонений законом, надавати доброчинну фінансову, матеріальну та іншу допомогу комунальним навчальним закладам, у яких вчаться їхні діти”. От додумались! От велике спасибі! Вони нам дають право на побори. Нам дають право нас оббирати. Оббирати шляхом внесків на ремонт класу, на ремонт школи, на форму, на “подарунок вчителю” тощо.

Ми не тільки не розширили свої права у порівнянні з 90-ми роками, ми їх звузили до того, що “прогресивна” міськрада Сум приймає Статут, який звужує зміст та обсяг існуючих прав і свобод, що є порушенням статті 22 Конституції України. І це все відбулося. Факт. І нас агітують за Януковича, який є наступником Кучми, при якому це все відбулося.

О. САХНО,
член Ліберальної партії України