Попередня версія:

З В Е Р Н Е Н Н Я до жителів Луганщини, Донеччини та частини Харківщини

Інша тематика

До написання цього звернення спонукало те, що я дивлюсь телевізор і бачу істерію на донецьких телевізійних каналах. Впевнений, що це викликано слабкістю і розумінням програшу перед своїм народом. Мені від цього всього смішно і гірко. Бо що “вещают” ТРК “Україна” та іже з ними – справді дешева оперетка. А може й недешева. Я не знаю скільки, кому і з яких джерел заплачено.



Я, громадянин України, Юрій Мацько, свого часу (1980-1982 рр.) служив у лавах Радянської Армії. Перебуваючи п’ять місяців в “учебці” у м. Луга Ленінградської області, зі мною стався цілком буденний випадок армійського життя. Однак зараз, коли чую “речовки” з вуст людей на цих телеканалах, той випадок виплив на поверхню моєї пам’яті.

Я служив у 35-му взводі певної військової навчальної частини у цьому місті. Казарми вміщали шість взводів. Взводи розміщувались з початку казарми, тобто: 31-й, 32-й і так далі. Порядок і чистоту у казармі підтримували курсанти за чергою: сьогодні казарму прибирає (ми натирали паркет “машкою” – щіткою, намащеною мастикою) один взвод, завтра – інший і так по колу.

Так ось, в один день паркет на території свого взводу натирали курсанти 31-го, який розміщався на початку казарми, і більшість особового складу якого становили хлопці з Москви. Я (мабуть у перерві між заняттями, точно не пам’ятаю) пішов у своїх справах до своєї койки і тумбочки. При цьому, звісно, треба було пройти “паркетну територію” чотирьох взводів. Звичайно, починаючи з 31-го. Проходячи по території москвичів, я потрапив під шквал матюків і погроз, що, мовляв, нєфіг тут ходити, ми тут натерли. Я почав був відказувати з певною іронією, що, мов, бачте, літати не можу, крила ще не виросли... “Сейчас вырастут, хахол, грохнем тебя тут и вырастут”, – почув у відповідь. Довелося приймати бойову стійку для захисту. Але тут на вході показався мій однокурсник з мого взводу – теж щось йому було потрібно у казармі. Прізвище його я запам’ятав на все життя. Це Сергій Чертєнков. Родом з Донбасу. Ростом трохи вище мого, але старше на 3-4 роки, і з цілком інтелігентним виразом обличчя (дай Бог йому здоров’ячка, бо не знаю як склалась його доля, так само, як не знає він про мою). Отже, опинившись учасником такої сцени, він спокійно, ніби нічого не сталось, підійшов до мене і, неначе хотячи себе зайвий раз переконати, спитав мене майже на вухо:

– Ты – с Украины?

– Да, – відповідаю – з Сум.

– Какая разница, главное, что с Украины.

І після цього розвертається до майже цілого взводу з питанням “Какие есть претензии?”

Москвичі замовкли. “Вы что – на одного? Ану давайте на меня, я – один”. Москвичі оторопіли, серед них були і майже двометрові. Далі Сергій говорить: “Если еще раз я услышу хоть одно кривое слово или кто-то из вас хоть одним пальцем тронет (показавши на мене) этого человека, будет иметь дело со мной”. Інцидент було вичерпано, ми з Серьогою пішли далі з високо піднятими головами. Але, звичайно, найбільше від гордості “розпирало” мене. Мене захистили від зла. По-справедливості захистили. І захистили земляки (наскільки це на чужині – та ще в армії – відчувається).

Мені здається, Чертєнков – це справжнє обличчя Донбасу. Обличчя людей гордих, справедливих, сміливих, які не терплять приниження.

А тепер глянемо на сьогоднішній день. Знаючи українців-донбасівців Сергія Чертєнкова, Сергія Гребінчака, Олексія Копетюка (мої армійські побратими, вибачте, всіх не пам’ятаю), я не вірю, що при всебічному доступу до інформації з усієї України ці люди голосували б проти Віктора Ющенка. Я надіюсь, що саме вони саме за нього і проголосували. Якщо голосували за Януковича, то, думаю, цілком щиро. Бо справді вірили у чесність того, про що говорили агітатори і що показували по телевізору.

Вищеописаний випадок із мого армійського життя – це випадок радянської доби. Україна була у складі Росії (тобто – СРСР). Москвичі і більшість росіян вважали себе вищою расою (вважають себе й досі), про що й засвідчив той випадок і продовжують засвідчувати Путін, Лужков, російські офіційні ЗМІ. Однак Україна тоді не була державою, і тому “верхи” не помічали, що народ все-таки себе ідентифікує за національною приналежністю, як то – білорус, татарин, росіянин, українець... Зараз маємо державу. Державу з різними регіонами: з промисловим (Донбас, Кривбас), промислово-науковим (Київ, Дніпропетровськ, Харків), промислово-аграрним (фактично, решта України), курортно-туристичним (Крим, Карпати, Азовсько-Чорноморське узбережжя). Промислові і аграрні регіони має кожна країна. Німеччина з промисловим Руром, Італія з промисловою північчю та аграрним півднем, Сполучені Штати з промислово-науковими узбережжями Атлантики, Тихого океану та Озерами та аграрним центром і курортним півднем. Не говорю вже про Росію з її контрастами... Але ж чому там не починають розмови про те, хто кого годує?

Тож шановні мої донеччани, якого, вибачте, чорта, хтось там з відгодованої нафтодоларами Москви (при цьому більшість росіян живе бідно) вкладає у ваші вуста слова про те, що Україна живе за рахунок Донбасу. Чому ви, горді люди, це собі дозволяєте? Це ж добре, що маємо Донбас, це ж добре, що маємо Карпати й Крим, де можемо підкріпити своє здоров’я і подихати чистим повітрям. Добре, що маємо плодючу землю, а не лише вугіль і цемент. Все це – наше багатство.

І чому хтось, з іншої держави нам говорить, про що казати з екрану телевізора? Чому ви це дозволяєте якомусь там Лужкову? У нього інших проблем у себе немає? Та пошліть ви його у ... Москву. Хай приїжджає до нас гостем, партнером, ми завжди раді. Не дозволяйте йому принижувати вашу і нашу з вами гідність. Не дозволяйте, як не дозволив зробити Сергій Чертєнков у далекому 1980 році. Ви ж – горді, розумні і добрі.

Я хотів би запитати господіна Лужкова, якою була б його реакція на, приміром, заяву Тюменської області про створення автономії з такою аргументацією, що, мовляв, у нас – нафта, ми годуємо Москву, ми будемо самі собі на умі... Дорогі дончани, всі фрази про “схід-захід”, розкол України вигідні тому, хто хоче поживитись за наш з вами рахунок. Хто хоче поживитись, той і підсовує ці фрази. Не повторюйте їх. Аналізуйте, що говорять керівники та куплені журналісти. Не дозволяйте собою маніпулювати. І що стосується виборів, то хай виграє Янукович, але в чесній грі.

Чому ви собі дозволяєте слухати брехню з вуст Близнюка, Єфремова, Кушнарьова та інших, які, зокрема, говорять, що Донбас відіграв найбільшу роль у перемозі у Великій Вітчизняній війні? Мені, як жителю Сумщини, образливо це чути. Мої дядьки та діди хіба не воювали проти фашизму? Хіба не Сумщина дала країні найбільший партизанський рух від Путивля до Карпат? Хіба не батько Віктора Ющенка був солдатом Радянської Армії та в’язнем концтаборів, з яких шість разів тікав, ризикуючи життям?

Чому ви дозволяєте слухати брехню з телеканалів, режисери яких вкладають в уста простих людей нібито “правду” про Ющенка-прем’єра? При ньому, мовляв, все було погано і, зокрема, не було світла. Ну забрехались уже вкрай! А у вас, що, чесні донбасівці, пам’ять відшибло? Ющенко на пост Прем’єр-міністра був призначений у грудні 2001 року. І саме у грудні, перед Новим роком, припинились відключення електроенергії (пригадайте!); саме за Ющенка-прем’єра майже припинились розрахунки по бартеру, і люди у вигляді зарплати нарешті побачили гроші; саме за Ющенка-прем’єра почалося поступове промислове зростання, почали налагоджуватись економічні зв’язки з Росією, були погашені кількарічні заборгованості із зарплати та пенсій. І Ющенка з посади Прем’єра Кучма зняв саме за те, що він став на заваді криміналізації економіки і країни в цілому. Ющенко знає закони і живе за ними. А за законами жити краще. Що не говоріть. За законами жити краще, впевненіше, безпечніше. За публічними, прозорими законами живуть ті країни, де високий рівень життя. Саме прозорість забезпечує такий рівень.

Не треба брати приклад з Росії. Тим більше – з путінської Росії. Путін, Лужков, Митрофанов, Леонт’єв – не весь російський народ. Моя дружина – росіянка і їй соромно за свою корінну націю, коли вмикає російські телеканали (за винятком, хіба що, НТВ та RTVI) і чує перекручування фактів.

Ми – народ. Народ, що складається із дончан, кримчан, слобожан, карпатців, подолян, поліщуків тощо. У нас де-факто є дві мови – українська і російська. Маємо цілу низку діалектів. І саме їх наявність є нашим багатством, саме вони свідчать про наші корні, про нашу багату історію, про те, що ми – на своїй землі, і нізвідки не прийшли. Більше того – половина Курської, Білгородської, білоруської Гомельської, половина Кубані говорить українською. А нам заявляють про якусь там Новоросію. Так, там поширена російська мова. Ну й що? Суми теж – наполовину російськомовне місто. Ну й що? Створювати автономію на цій підставі?

Я вірю в мудрість моїх донецьких співвітчизників. Не можуть бути нерозумними люди на землі, яка дала світовій культурі композитора Прокоф’єва, мовознавця Даля, промисловців-гуманістів Алчевських, поета Сосюру, співака Солов’яненка, балеруна Писарєва і багато інших. Я вже не говорю про трудові подвиги шахтарів, металургів, машинобудівників, хіміків...

Я вірю, що коли ви будете знати всю правду, ви з притаманною донеччанам принциповістю спитаєте своїх керівників: “Так ти що, нам брехав?” І хай тоді вони вам відповідять.

Ми маємо захищати один одного. Я вірю, що на Донбасі сотні тисяч, мільйони Чертєнкових, Гребінчаків, які не піддадуться на чужі технології і захистять як себе, так і слобожанина, подолянина, “західняка” – так званого “бандерівця”... Бо це ВАШ “бандерівець”, це СВІЙ, щирий і неагресивний. І будьте певні: ці “бандерівці” кістьми ляжуть перед будь-ким за СВОГО дончанина.

Нас не подолати. Слава Україні! Згадайте Чертєнкова.

Постскриптум.

Народе України! У першу чергу звертаюсь до дончан, один з яких мене свого часу в армії захистив перед безчинством групи, яка посміла підняти руку на одного. Подивіться на обличчя тих, хто приходить на Майдан. Ті обличчя – неагресивні. А якщо неагресивні, то значить за ними – правда. Вони приїхали до Києва, бо їм болить.

А тепер подивіться на з’їзд у Сіверськодонецьку (вибачте, але річка має – навіть російською мовою – назву “Сиверский Донец”). Тобто, подивіться на обличчя тих, хто туди з’їхався: суцільна агресія і ненависть до тих, хто має власну думку. Там лунають заклики до зброї. Але агресія є наслідком безсилля. Агресія є наслідком неправдивості.

Я – за Донбас Чертєнкових!

Серьога, ти мене чуєш?!