Ще досі переважають у нас спотворені уявлення про територіальну громаду, про рол

Аби довести хибність цих уявлень, ми стверджуємо, що

... ні депутати міськради, ані міськвиконком не можуть бути конкурентом жителям територіальної громади у зароблянні грошей, у бізнесі

Це абсолютно не їх справа – займатись бізнесом. Навіть під благими намірами забезпечення доходної частини бюджету. Справа місцевої влади – створити умови для жителів територіальної громади займатись бізнесом, наслідком якого стане, зокрема, подальше створення робочих місць, а відтак – наповнення місцевого бюджету.

Тобто, не можуть органи місцевої влади створити якусь комерційну структуру, спорудити будинок, а його приміщення здавати під офіси; створити, приміром, комунальне туристичне агентство... Бо у такому разі це агентство стає конкурентом приватному, яке заснував простий житель територіальної громади. Однак виникнення подібної ситуації є неприродним, спотвореним, а значить – неефективним. Ну не можуть, наприклад, діти бути конкурентами своїм батькам. Тому що батьки завжди залишаться батьками для дітей, хоча останні згодом і стають дорослими... Батьки лише дають свободу вибору, свободу працювати і свободу віддати частину прибутку тим, хто ще не може або вже не може заробляти. І якщо припустити, що батьки – це місцева влада, а діти – це жителі її територіальної громади, то міська влада мусить піклуватися про те, аби житель громади реалізував себе якнайповніше на своїй ділянці роботи, і від цього місцева казна матиме якнайбільше зиску, користі.

... комунальні засоби масової інформації не мають права популяризувати представників влади за рахунок місцевого бюджету

У комунальних ЗМІ мають подаватись голі факти: рішення сесій, рішення виконкому, рішення його управлінь та підрозділів. Звичайно, будь-хто з представників міської влади може дати інтерв’ю пояснити свої службові завдання і функції; для чого приймається те чи інше рішення і якого результату внаслідок цього планується досягти...

Але в жодному разі ніхто з них не має права висловлювати, наприклад, свої політичні симпатії чи антипатії; тим більше – пропагувати, лобіювати корпоративні чи якісь інші інтереси... Якщо вже дуже хочеться розказати жителям територіальної громади про те, який він гарний і патріотичний, то хай звертається до газет чи телеканалів приватних або, скажімо, замовляє друковану продукцію і розкидає її по поштових скриньках, чи наймає вертоліт і розкидає про себе листівки над містом... Але всі ці акції за – власний кошт.

І тому ж самому “Відікону” не мусять платитися гроші з місцевого бюджету за те, що у його телеефірі з’являється той чи інший представник місцевої влади. Бо сам по собі факт появи на телеекрані вже є рекламою. Людина себе рекламує, як сьогодні кажуть – піарить, а розплачуватись за цю рекламу маємо з місцевої казни? Тобто, нашими грошима? Категорично ні. Якщо у керівництва приватної ТРК “Відікон” не вистачає хисту заробляти власним телепродуктом, то за виступи у його студії тих чи інших місцевих чиновників хай керівництво “Відікону” виставляє рахунки саме цим чиновникам, а не міськраді. При чому тут наші кошти – кошти територіальної громади? Але чи захочуть чиновники або депутати за рахунок власної кишені рекламуватись? Відповідь, здається, можна легко передбачити.

Але якщо навіть припустити, що за виступи на “Відіконі” депутати міськради проголосували за те, що територіальна громада міста платить зі свого бюджету, то тоді кожен житель нашої територіальної громади при бажанні (а бажаючих, принаймні – 250 тисяч) має право виступити на телебаченні. Адже він такий же самий член цієї громади, як і депутат або чиновник, і має рівні права і свободи (ст. 24 Конституції України).

Однак існує й інший бік медалі. І тому я хочу поставити запитання: чи кожен громадянин України, житель міської територіальної громади, який має почуття власної гідності, дозволить собі показатись на телеекрані поряд з головним редактором “Відікона” О. Данильченком, до того, як останній не вибачиться перед сумським загалом за свою поведінку в ефірі під час виборчої кампанії? Я особисто дуже добре пам’ятаю, як гості його телеканалу з числа тодішніх перших осіб міста й області у прямому ефірі та численних його повторах принижували честь і гідність своїх опонентів по виборах, обзивали їх, а Данильченко тільки те й робив, що запопадливо піддакував. І зараз він намагається “підспівувати”, але вже під інший “акомпонемент”. Тож, я вважаю, що у пана головного редактора “Відікону” є два шляхи, аби убезпечити себе від перспективи називатись підлабузником. Перший шлях – вибачитись, на колінах вибачитись перед сумською територіальною громадою за публічну підтримку брутальної політики міської та обласної влади під час виборів та процедури голосування, політики нищення права вибору, політики фізичних розправ над громадянами, що стали на захист своїх прав і свобод (за кого голосував пан Данильченко – його особиста справа). Другий шлях – стати (якщо підтримував цю політику за переконаннями) принципово на захист своєї позиції, доводити її правильність; вступити, приміром, в Партію регіонів чи СДПУ (о), чи ще якусь біло-синю... Стань по-чесному в опозицію.

І ще. Мені особисто дуже соромно за тих сумських представників “помаранчевої революції”, які звинувачували “Відікон” у необ’єктивності, керованості й боягузтві, і які сьогодні прямо-таки атакують “Відікон”, щоб потрапити до того ж таки Данильченка і засвітитися з ним на екрані. При цьому мило один одному посміхатись... Безпринципність. Тому я вважаю, що принциповим людям сьогодні на підлабузницькому екрані цього телеканалу нема чого й появлятись.

... прибирання сміття – на сьогодні є справою комунального підприємства

Корінь зла у мисленні попередньої влади, яке, на жаль, переймає формально нова влада – це те, що приватна форма власності у всіх галузях діяльності вважалася беззаперечно ефективнішою. Але це не так. Принаймні, у справі прибирання сміття, зокрема, у нас у Сумах. Адже приватний бізнес у нас ще не доріс до усвідомлення відповідальності за виконання суспільно значимих робіт. А прибирання сміття має саме таке значення. Його просто необхідно прибирати. Незалежно від того є кошти у приватного підприємства чи нема їх; заборгував хтось йому чи ні. А відтак – чи є смисл прибирати приватному підприємству сміття чи немає. Сміття просто треба прибирати.

Бо інакше (особливо теплою порою року) виникає небезпека епідемій дизентерії, туберкульозу тощо. А боротьба з епідеміями та їх усунення виллється ще у більші затрати. А от якби сміттєприбиральне підприємство було не приватним, а комунальним, то за нього несе відповідальність власник – міська рада.

І в той час, коли приватне підприємство не може не передбачати одержання прибутку від своєї діяльності, то ось тут ми підходимо до вкрай серйозного питання: а чи може комунальне підприємство мати прибуток? Я, Сахно Олександр Миколайович, як громадянин України і як економіст, чітко заявляю: комунальне підприємство не мусить мати прибутку. Тому що питання прибутку неодмінно пов’язане з питанням тарифів на надання послуг чи виконання робіт. Не повинно комунальне підприємство заробляти на жителях територіальної громади. За рахунок надходжень платежів від населення за послуги і роботи таке підприємство має тільки покривати собівартість цих послуг і робіт. Або ж воно може бути планово збитковим. У цьому разі збитки або ж – недостача коштів має покриватись за рахунок місцевого бюджету. Все, третього не дано. Комунальне підприємство не може комерціоналізуватись, заробляти на жителях територіальної громади. Заробляти мають підприємства інших форм власності, крім комунальної. Інакше – навіщо тоді ми приватизацію затіяли? Зокрема, так звану малу приватизацію – передачу з комунальної у приватну власність магазинів, перукарень, аптек, суб’єктів інших видів послуг? Лише з однією метою: для пошуку більш ефективного власника, більш ефективного платника податків, більш гнучкого підходу до потреб і запитів споживача.

І тому, якщо вже почали малу приватизацію, то її слід довести до стопроцентного завершення: щоб серед підприємств сфери послуг не залишилось жодного комунального (яке розраховує на дотацію з бюджету), а лише приватні (які працюють на прибуток і платять у бюджет).

... директор комунального підприємства не має права одноособово обраховувати собівартість робіт та послуг і затвердження їх тарифів

Отже, повертаючись до тарифів на послуги та роботи комунального підприємства. Формуванням цих тарифів мусить займатись міська влада через свої виконавчі органи. І кожна копійка, яка йде на собівартість, на внутрізаводські, внутріцехові, загальнозаводські, адміністративні видатки тощо повинна затверджуватись після погодження з міськвиконкомом. І директор цього комунального підприємства не має права самостійно тут приймати рішення. Не має він права самостійно визначати скільки чого купити і як потратити. Він мусить мати на руках відповідні плани, доведені йому власником – територіальною громадою через свої виконавчі органи. Лише таким чином кошти територіальної громади можна буде витрачати з найбільшою ефективністю. Лише таким чином підприємства комунальної власності перестануть бути чорними дірами, де кошти громади безслідно зникають, роблячи тим самим комунальні підприємства (та засновані на їх базі приватні) інструментом особистого збагачення.

Комунальне підприємство на початок року повинне мати план, під який виділяються кошти або ж збираються від тарифних надходжень за послуги і роботи. Нестача коштів, як було зазначено вище, покривається за рахунок міської казни, якщо таке рішення прийме сесія міськради, тобто – депутати.

Депутати також, перш ніж затверджувати план на наступний рік, мають прийняти звіт директора комунального підприємства за минулий період. Мають заслухати аналіз відповідних служб виконкому стосовно збитків (якщо такі є), чому вони виникли, які були доведені плани по збитках тощо. Такий підхід я вважаю відповідальним у використанні коштів місцевої територіальної громади. Бо виконавчі органи територіальної громади покликані у певних видах діяльності служити жителям цієї громади.

... територіальна громада в особі своїх представників у депутатському корпусі, виконавчих органах має організувати постійний зв’язок з громадськими організаціями, партіями та рухами

Для чого? Для того аби в разі потреби кожен раз виходити через народних депутатів до законодавчого органу країни з метою перегляду норм чинного законодавства про місцеве самоврядування і внесення в нього змін та доповнень.

Якщо чинна норма цього закону заважає нам – жителям цієї території вирішувати проблеми і розвиватись, то ми маємо добиватись від законодавців перегляду та змін.

Ось приклад з нашого сумського життя. Верховна Рада свого часу прийняла нормою цього закону право місцевій раді (на її сесії) приймати рішення про проведення і призначення дати позачергових виборів голови чи депутата ради на місце того, хто достроково припинив свої повноваження. І ось, спираючись на таке право, на пленарних засіданнях сесії Сумської міської ради депутати довирішувались з питанням позачергових виборів до того, що нічого не вирішили. Дискутували аж поки не минули строки для визначення дати виборів, так і не набравши потрібної кількості голосів для прийняття відповідного рішення.

Отже, відображає ця чинна норма реалії життя? Зрозуміло, що не відображає. Тому Верховна Рада мусила б прийняти іншу процедурну норму. А саме: у випадку дострокового припинення повноважень міського голови (депутата) вибори проводяться через енну кількість днів у першу неділю. І не треба тут жодних публікацій у газеті. Бо всі повинні знати: у законі чітко написано, коли позачергові вибори. І кожен бажаючий може легко цю дату вирахувати і чітко знати, що вибори відбудуться. Знаючи таким чином заздалегідь дату позачергових виборів, міська територіальна виборча комісія має спокійно спланувати свою роботу, ретельно підготуватись, визначитись з коштами, і завершити процес власне виборами. А у нашому випадку що діється? На рівному місці – проблема. Забюрократизували цією нормою просте питання. А скільки ще недолугостей містить законодавство про місцеве самоврядування! Тому й повинні жителі територіальної громади через своїх представників мати чіткий і швидкий механізм впровадження змін у Закон про місцеве самоврядування. І нас – жителів місцевих територіальних громад, які живуть на конкретних територіях і знають, які норми законодавства обмежують їх права – повинні слухати у Києві. Бо вони – там, а ми – тут.

... представницький (міськрада) і виконавчий (міськвиконком) органи місцевої влади мають усвідомити: проблемами їх території мають опікуватися передусім вони самі. І вони не повинні пасивно чекати, що їм “спустить” Київ

Якщо ми вже згадали приклад з невизначеною датою позачергових виборів сумського міського голови, то причина невизначення – відсутність кворуму для голосування: не зібрались депутати в достатній кількості останнього дня, коли можна було ще визначитись із датою. Тож виникає запитання: це наша, сумська проблема, чи проблема Києва? Хто потерпає від невизначеності – Суми чи Київ? А така життєва ситуація не прописана у Законі. Прогавили законодавці. І хто ж має їм на цю прогалину вказати? Звичайно, представники територіальної громади. Але чому ніхто з депутатів міськради цим не займається? Знову на Київ киваємо: мовляв, приїде батько – він нас і розсудить. А ми навіщо тут? Ми що – неправоздатні, неграмотні, і врешті-решт, не бажаємо розвитку всій територіальній громаді, а значить і собі? З такими уявленнями про роботу ми справді будемо лише те й робити, що боротись із наслідками, а не з причинами проблем, витрачати енергію вхолосту.

І подібних законодавчих неузгодженостей з реаліями життя територіальної громади є ще безліч і в інших сферах. Зокрема, в економічній, господарській.

Візьмемо проблематику землекористування. У місцевому законодавстві має бути чітко прописано так, як вигідно у першу чергу місцевій території. І виходити на Київ слід з вимогами про зміни до законодавства, а не просити розсудити.

Отже, якщо хтось купив якийсь об’єкт господарювання (цех, пів-заводу, завод), він має нотаріально засвідчити договір купівлі-продажу, і за день-два цей договір мусить бути зданий в БТІ; БТІ повинне швидко оформити відповідні документи на право власності на придбану нерухомість, і знову через день-два ці документи мають бути вже у міськраді. Саме документ з БТІ має бути для міськради підставою для видачі власнику нерухомості відповідного акту, вже на підставі якого власник нерухомості починає платити за землю відповідний податок до місцевої казни. І не треба тут ніяких рішень міськради, чекати засідань виконкому... Бо це ж гроші, це наші з вами гроші, які мають надходити до бюджету якнайшвидше. І чим швидше будуть оформлятися ці документи, тим динамічніше зростатиме доходна частина місцевого бюджету. Знову ж таки: хто зацікавлений у зміні законодавчої процедури на видачу документів землекористування на користь спрощення цієї процедури – міська казна чи Київ? Мабуть же місто зацікавлене. Але чому ніхто не вимагає змін від законодавця, чому не чути законодавчих ініціатив знизу? Зокрема, з Сум? І зокрема, щодо цього податку. Адже 75 відсотків податку на землю залишається у місті. А 25 відсотків – в області. Втрачаємо, там, де потенційно є резерв поповнення казни. Про це з Києва нам будуть підказувати чи що?

І така пасивність у плані вдосконалення законодавства про місцеве самоврядування стосується не лише міської ради Сум, але й обласної. Там теж, здається, всі задоволені всіма законодавчими нормами. А якщо і не задоволені, то безсило розводять руками: ну так в Законі прописано. Області не вигідно, але що ми можемо поробити... Оце така позиція, такі підходи до роботи, такі уявлення про суть і роль місцевих органів влади.

А між тим, міняти законодавство треба починати знизу, і конкретно – із Закону про місцеве самоврядування. Тому що попередня влада спеціально вводила розпливчасті, двозначні законодавчі норми для можливості всіляких маневрів, для важелів впливу (кому дати відстрочку, кому не дати, кому дати пільги, а кого “приструнити”, кому дати дотацію з умовою “відкату” тощо). Фактично попередня влада створила законодавче поле для процвітання корупції, з рівнем якої ми вийшли на одне з чільних місць у світі. І, звісно, насправді нікого ніколи в Києві не турбували проблеми територій місцевих громад. Народні депутати та претенденти в нардепи від бізнесу, що зрісся з корумпованою владою, про людей на місцях згадували лише перед виборами: “ощасливлювали” то ремонтом котельні чи школи, прокладенням відрізку асфальтованої дороги чи підведенням газу... Оце так системність влади... Ну їй-Богу, феодалізм другого тисячоліття...

І тепер як розхльобувати всю цю кашу, що варилася понад десятиліття? На моє тверде переконання, представники територіальних громад мають не лише вимагати від законодавця ревізії законів, але поставити перед ним ультиматум зробити таку ревізію з урахуванням зауважень з місць. А врахування чи неврахування цих зауважень свідчитиме якраз про те, наскільки у нас реалізуються свободи і права людини.

Олександр САХНО