ЧОМУ БУЛО ОБРАНО РЕСПУБЛІIКАНСЬКУ ХР�СТ�ЯНСЬКУ ПАРТІIЮ?

Засновник газети “Громадянин України” Олександр Миколайович Сахно нещодавно став до лав Республіканської Християнської партії (РХП). Цей факт не залишився поза увагою його колег по роботі та певної частини громадськості Сум. Зрозуміло, що одночасно постає й запитання – чому О.М. Сахно став партійцем, і чому саме членом РХП?

О.М. Сахно:
– Ні для кого не відкрию Америку, сказавши, що політичні партії створюються для того аби прийти до влади з метою реалізації партійної програми та статутних принципів. Це нормальний, природний процес. Однак, чому я обрав саме цю партію?
Найперше тому, що у її статуті та програмі партії побудова демократії та громадянського суспільства у державі принципово ґрунтується на гарантії додержання інтересів громадянина. Це основа, яка мені близька, яку особисто я відстоював і до 2004 року, і протягом його, і під час виборів, і бачу смисл відстоювати і при новій владі. І до вступу до цієї партії я наполягав (у тому числі й на сторінках нашої газети) на тому, що фундаментом демократичної держави є права і свободи людини і громадянина. Бачення інтересів держави через інтереси громадянина – ось що мене привабило у Республіканській Християнській партії. Крім того, ця партія – не новачок в українській політиці; вона, до речі, 2001 року стала одним із засновників блоку “Наша Україна” .

Людські права пенсіонерів
Коли мова заходить про людські права, то фактично йдеться про додержання Конституції. Саме Основний Закон гарантує їх додержання. В тому числі й додержання конституційної норми рівності всіх перед Законом (ст. 24 Конституції України).
Тож давайте-но глянемо, як ця норма діє у сфері пенсійного забезпечення. У нас в країні приблизно третя частина людності – пенсіонери. Це десь до 15 мільйонів чоловік. Скільки і хто одержує пенсії? Через засоби масової інформації ми знаємо, приміром, що екс-міністр внутрішніх справ України Білоконь пішов на пенсію з 14-ма тисячами гривень на місяць.
Як економіст, пропоную зробити нескладний розрахунок. Сьогодні в основній своїй масі пенсіонери одержують від 200 до 400 гривень. Пенсії таких розмірів одержало б сімдесят чоловік, якби між ними розділити ту суму, яку призначено пенсіонеру Білоконю. Але, якби кожен з сімдесяти одержав по 400 гривень, то, виходячи з сьогоднішнього пенсійного бюджету країни, можна пересвідчитись, яким міг би бути середній розмір пенсії реально. Отже, пенсію 70-ти чоловік множимо на 400 (28000), додаємо фактично одержувану екс-міністром суму у 14000 і одержуємо 42 тисячі гривень, закладених в бюджеті. Тепер цю суму ділимо на 71 пенсіонера (наших 70 та плюс Білоконь) і отримуємо близько 600 гривень. Ось таким міг би реально бути середній розмір пенсії. А що маємо сьогодні? Маємо те, що одна людина з 71 чоловіка одержує 14 тисяч, а сімдесят – до чотирьохсот. Рахуємо далі. Маємо 14 мільйонів пенсіонерів. Кожен сімдесятий з них – ось такий, як цей екс-міністр. Та не будемо навіть зупинятися на таких розмірах пенсій. Пенсії розміром у одну, дві чи три тисячі гривень у нас одержує приблизно кожен п’ятдесятий пенсіонер. І по всій країні це десь півмільйона громадян. Всього лише півмільйона з чотирнадцяти мільйонів одержують солідні пенсії. А ми говоримо, що у Пенсійному фонді немає на всіх більш-менш достойного розміру пенсій. Та при такій “рівності” перед Конституцією цього фонду ніколи й не вистачить. Тому питання пенсійної реформи не може бути знято з порядку денного.
А у який спосіб можливо реально долучитись до процесу творення пенсійної реформи? Тільки через прихід до влади на платформі певної партійної ідеології. І я обрав ідеологію Республіканської Християнської партії, бо, повторюю, це ідеологія утвердження прав і свобод людини і громадянина. І третина населення України – це наші громадяни-пенсіонери, які вже не можуть заробити собі на, приміром, окремі пенсійні рахунки державного чи недержавного пенсійного фонду, як це зараз продекларовано в пенсійному законодавстві. Всі ці накопичення розраховані на майбутнє. А що робити сьогоднішнім пенсіонерам, які вже віддали своє державі? Тому я вважаю, що має бути основоположний, непорушний критерій пенсійного забезпечення. І це критерій – пенсії за віком.

Пенсія з Державного пенсійного фонду повинна призначатись за віком
А це значить – бути справедливою, такою, що відповідає 24-й статті Конституції країни. Тобто, всі пенсіонери, що досягли пенсійного віку, мають одержувати пенсію з Державного пенсійного фонду на однакових умовах (перед Законом усі рівні). З цього Державного фонду всі без винятку пенсіонери пенсійного віку повинні одержувати певний процент від заробітної плати, але не менше прожиткового мінімуму. А на сьогоднішній день і прожитковий мінімум не є адекватний реальній вартості життя. Тому сьогодні, на мою думку, пенсії мають бути у розмірі не менше 700 гривень. Хтось мав більшу зарплату – одержить більше. Проте всі мають одержувати однаковий процент від своєї зарплати, але не менше 700 гривень. Попередній простий розрахунок показав, що для цього кошти у пенсійному фонді є. І вже інша справа – надбавки за звання, вислугу, рівень кваліфікації, науковий ступінь, шкідливі умови тощо. Це мають бути доплати до державних пенсій за віком. І ці доплати повинні виплачуватись з інших джерел фінансування. Це тема окремої розмови, до якої повернемось у наступних номерах “ГУ”.
Отже, справедливості, рівності всіх перед Законом (гарантованих Конституцією, але по сьогодні не виконуваних), у сфері пенсійного забезпечення в першу чергу можна досягти, призначаючи з Державного пенсійного фонду пенсії за віком для всіх без винятку. Це буде правильно, буде по-християнськи.

Де брати гроші для пристойного пенсійного забезпечення у подальшому?
Давайте запитаємо себе: хто створив матеріально-виробничі цінності, якими сьогодні ми користуємося? Відповідь тут одна: все створили теперішні пенсіонери та їх попередники. Тому цілком логічно (як один із шляхів розвитку пенсійної реформи) ті господарюючі суб’єкти, які знаходяться повністю чи частково у державній власності (ті ж самі “Криворіжсталь”, “Укртелеком”), передати у відання Державного пенсійного фонду (тільки у цьому разі на чолі фонду треба поставити людину-господаря, а не корупціонера). А якщо стосовно подібних підприємств виноситься рішення про приватизацію, то всі кошти від цього мусять надійти до Пенсійного фонду. Бо це об’єкти, створені сьогоднішніми пенсіонерами.

Пенсійне забезпечення – це гроші. А там, де гроші, там – корупція
А в чому, власне, суть корупції? По-перше – в існуванні права підкуповувати державних службовців, і відсутності права громадського контролю за діяльністю державних установ. І така ситуація залишається й досі. Як ви вважаєте, шановні читачі, теперішнє контрольно-ревізійне управління з власної ініціативи буде перевіряти вчорашніх? А прокуратура, міліція, податкова буде перевіряти вчорашніх? Ні, не будуть вони цього робити. А без цього розмови про боротьбу з корупцією залишатимуться розмовами, а відтак і забезпечення пристойними пенсіями за віком теж залишатиметься проблематичним. Тому вкрай необхідно готувати кадрову зміну в контролюючих та правоохоронних міністерствах та відомствах з тим, аби в різкій формі поміняти кадровий потенціал. Ті кадрові зміни, що відбуваються зараз не є, на мою думку, остаточними, ґрунтовними. А вони мають бути саме ґрунтовними, бо суспільству, тим же пенсіонерам, потрібен звіт за вчорашній день, звіт про використання у 2003-2004 роках бюджетних коштів; суспільству, потрібно знати чого чекати від дня завтрашнього.
Корупцію можливо звести до мінімуму шляхом здійснення контролю за державними службовцями, а найголовніше – шляхом оприлюднення ними своїх доходів. Тобто, ми, зокрема, партійна громадськість РХП, хочемо знати, яким чином в Україні після помаранчевої революції держслужбовці будуть декларувати свої доходи і як вони доводитимуть легальність цих доходів.

“Папа у Васи силен в математике: учится папа за Васю весь день...”

Що стосується Сумщини, то ми хочемо знати, яким чином молода людина, що є сином колишнього губернатора В.П. Щербаня, створила в області бізнесову імперію. Ми сподіваємося, що без допомоги тата. Бо ж таткові не можна було в ранзі державного службовця, глави виконавчої влади області займатись бізнесом.. Тому, мабуть, син приїхав в область на свій страх і ризик з метою інвестування своїх коштів для відновлення виробництва і одержання прибутку. Його, мабуть, не цікавили прибуткові підприємства (засновники яких не відчували істотних проблем), він шукав проблемні, щоб зацікавити їх власників перспективними інвестиційними проектами. Саме піднімати хотів підприємства син губернатора. Не доводити їх до банкрутства і продавати на їх руїнах майно рухоме та нерухоме; не відбирати через підкуплених суддів господарських судів майно у законних його власників; нічого такого не мав на меті син губернатора. Він взагалі, таким чином, опинився чисто випадково на Сумщині. І ось так, нічого і нікого не пограбувавши (а кого може пограбувати законослухняний, мало кому відомий молодий бізнесмен?), заробивши гроші на впровадженні інвестиційних проектів, успішний син одержав, зокрема, можливість допомогти своєму батькові, який, за щасливим збігом обставин працював на посаді глави облдержадміністрації тут-таки – у Сумській області. Батько працював по 24 години на добу, віддаючи себе всього державній службі. І всі батька поважали, бо... боялись. Боялись, що раптом область полишить, і зостануться слобожани сумські як сироти при битій дорозі...
А працює губернатор тяжко, то й відпочити йому необхідно хоч раз на рік. Ну, два. За кордоном. Але ж звідки такі гроші у кишені держслужбовця? Нема їх. Тут якраз синок-бізнесмен і виручить. І за кордон з’їздити, та й круту іномарку придбати. Люблячий син виявився, бо, мабуть, пам’ятає з дитинства батькові уроки не забувати ближнього. Або ті уроки, що батько за нього робив. В тому числі й на Сумщині...

“Откуда дровишки?”
Отец, слышишь, рубит,
А я отвожу”

Різниця між некрасовським мужичком “среднерусской полосы”, що рубав ліс, та недавніми керівниками Сумщини полягає у тому, що перший мав на меті протопити свою “избу”, а другі – згодом нарубати “капусти”. Вибачте за не зовсім літературну лексику, але – накипіло.
Так ось, продовжуючи тему сімейних династій, не терпиться поцікавитись також і тим, за чиї кошти державний службовець В.П. Щербань або його дружина виступали у ранзі меценатів відбудови церков, в інших публічних та суспільно вагомих акціях; фінансування футбольного клуба тощо? Чи знову синок допоміг? Допоміг завдяки своєму бізнесу, та ще й тими грішми, що залишились після сплати всіх податків?
Я, як член Республіканської Християнської партії, хочу почути відповідь на ці запитання. Я вже запитував на сторінках газети, але не втомлюватимусь запитувати ще й іще. Я хочу знати, чи зайнялась прокуратура, податкова інспекція перевіркою діяльності В.П. Щербаня, В.П. Омельченка та інших їх соратників, а також родичів? Як громадянин, маю право, і як партійна особа, маю ще й внутрішній обов’язок знати, за які гроші їх сини, інші родичі створили весь їхній бізнес.
Таким чином, ми хочемо знати про законослухняність, про розміри доходів тих, хто вчора стояв при владі. Хоча б за один рік хочемо знати. За 2004, наприклад. І ось коли справді нові кадри контролюючих органів, сподіваюсь, перевірять новоявлених опозиціонерів (це вже про всіх колишніх в масштабах усієї України), тоді хай вони заодно й скажуть – у суді скажуть – про “політичні репресії”. Але спочатку на суді розкажуть про свої доходи, про власність, про корупцію... Ох, і багато ж нового та цікавого можна буде тоді дізнатись!..

Республіканці-християни будуть добиватися здійснення контролю

Ми, як члени Республіканської Християнської партії заявляємо про те, що хочемо брати участь у контролі над процесом побудови сьогоднішньої влади та її діяльності. Ми можемо контролюючим органам (якщо вони скаржаться на брак професійних кадрів) допомогти кадрово у здійсненні контролю. Якщо офіційні органи не хочуть скористатися кадровим потенціалом фахівців-членів РХП – в цьому нема нічого страшного. Будь ласка, підбирайте кадри самостійно. Але ми у жодному разі не відмовимось тут від публічного контролю. Про тих, кого нова влада підбере, ми хочемо знати інформацію на другий день. І головне у цій інформації мають бути відомості про те, з яким капіталом людина прийшла на державну службу, прийшла у владу. Щоб з вами – представниками теперішньої влади – не вийшло так, як за часів Кучми (хай йому легенько ікнеться). Ми вам іще віримо, бачимо бажання справді поламати стереотипи тоталітарного минулого, заявити про цінності громадянського суспільства. У лавах нової влади бачимо ще багато справді принципових людей, які щиро люблять свою країну. І для того аби цим людям давали працювати так, як вони це розуміють, ми хочемо здійснювати партійний контроль. Насправді багато не хочемо: просто контроль. А без контролю за владою навіщо тоді взагалі заводити мову про громадянське суспільство?

[pagebreak]

Давайте не будемо
дурити один одного

Хто-небудь нам, громадянам України, може пояснити, чому існує ситуація, коли хтось там, маючи бізнес і збираючись іти до влади, вирішує таким чином: ну, якщо законом заборонено суміщати владні посади й бізнес, тоді я на період, коли буду у владних структурах, передам управління своїм майном чи іншим бізнесом комусь сторонньому. І давайте так – не клеячи дурня – уявимо собі ситуацію, коли хтось своє майно віддає комусь в управління. Ось просто так – з легкої руки. Хто назве мені хоч одну нормальну людину, що так зробить? Тобто, власник віддасть своє майно, свій бізнес стороннім (хоча й професійним) людям в управління на період поки він буде на державній посаді, і у жоден спосіб не буде цікавитись станом справ на своєму заводі, у своїй фірмі. Та кому ви це розказуєте?! Невже колишні і теперішні представники влади наївно думають, що люди цьому повірять?
Тож, може, якось відвертішими треба бути перед суспільством? Бо це, врешті, обернеться користю і власникам бізнесу, й простим громадянам.. Тобто, можливо, слід законодавчо закріпити право чиновникам мати власний бізнес – мати магазин, якусь фірму чи іншу контору, мати завод... Але якщо, коли виникає ситуація з придбанням ділянок землі, нерухомості, з тендером на державні закупівлі тощо, то всі ці речі мусять відбуватися реально на конкурсній основі, сама процедура конкурсу чи тендеру має бути відкрита, а результати – опубліковані у місцевій пресі. Тобто, якщо держслужбовець має фірму, то хай спробує господарювати на рівних з усіма, хай спробує виграти той самий тендер без застосування адміністративного ресурсу. У той же самий час також у тих тендерах не можуть брати участь підлеглі чиновника по службі. А зараз у нас як все відбувається?
Нам говорять, що чиновники відповідно до законодавства не мають права займатись бізнесом. При цьому чиновники розуміють, що обдурюють решту громадян, водночас розуміючи те, що громадяни розуміють, що чиновники розуміють, що обдурюють громадян. О ситуація. Прямо ідилія. Але у вищій мірі цинічна ідилія.
Історія вчить, що вона нічому не вчить. Однак, тут є примітка: не вчить того, хто вчитись не хоче. Але, на жаль, це, поки-що – про нас. За історичним прикладом далеко ходити нема потреби.
Суми мають чималу спадщину від Харитоненків, Суханових у вигляді церков, будівель лікарень, притулків, громадських зборів. Це були видатні підприємці, громадські діячі. А також вони (Дмитро Іванович Суханов, Іван Герасимович Харитоненко) працювали на посаді сумського міського голови (а тоді на цю посаду обирали винятково тих людей, які зажили поваги у міської громади). І ви можете собі уявити, щоб Харитоненко просто так віддав комусь в управління свої заводи, інше майно, абсолютно не цікавлячись їх долею? Дурість, маячня. Такого не може бути в принципі. Але люди обирали Суханова, Харитоненка у міськи голови, бо поважали їх і знали, що вони додадуть у міську казну, а не поцуплять звідти. І саме той період – період Харитоненків, Суханових, Лещинських був для Сум золотим періодом, все будувалось, все розвивалось.
Тож чи не буде і по чесності, і за логікою законодавчо надати право державним чиновникам мати свій бізнес? Це ж принципові речі. Тому що біле має бути білим, а чорне – чорним. Що за принизлива для людської гідності ситуація, коли тебе дурять і лагідно при цьому дивляться в очі? Допоки так будемо жити?
Треба дати як держслужбовцям особисто, так і їхнім родичам право мати бізнес. Але цей бізнес мусить бути під неусипним оком контролюючих органів. Якщо перевірка – то починати її тільки з підприємств, що належать держслужбовцям. Я, наприклад, хотів би, щоб прокурор був засновником якої-небудь фірмочки чи заводика. І я також хотів би тоді поцікавитись у податковій про те, які і як сплачує цей заводик податки. І у мене тоді б не виникало питань, звідки це у прокурора триповерховий особнячок. Бо було б ясно: з прибутку його власного підприємства. А зараз не дуже ясно: як це так – прокурор (міліцейський чин, глава адміністрації і т.д.) як державний службовець живе на одну зарплату, а має особняк.
Отже, або законодавчо надаємо право мати державним службовцям бізнес з дуже суворими умовами його ведення (повна відкритість господарської діяльності, публічна звітність тощо), або оголошуємо про те, що державні службовці дурять своїх співгромадян.
До речі, якщо надамо держслужбовцям таке право, то, я думаю, що не одна країна запозичить український досвід. Тим більше, Україна зараз певною мірою є модна у світі. Принаймні, у Європі та СНД – це точно.

Інтерес громадянина – це також і повага до його пам’яті
І цю тезу підтримують партійці РХП. І не погоджуються з тим, що заслужених людей допустимо розглядати чи з точки зору класової, національної чи якоїсь іншої приналежності. Тобто, розглядати кон’юнктурно.
Зрозуміло, що не можна не поважати таких заслужених, видатних бойових льотчиків, героїв Великої Вітчизняної, як наші земляки Іван Кожедуб, Степан Супрун. У Сумах іменем Супруна названо вулицю, є на ній барельєф героя. Але що ж свого часу зробила міська влада з пам’яттю Миколи Лещинського, який заснував Сумський центральний парк? Навіщо при всій повазі до І. Кожедуба називати парк його іменем, якщо парк заснував Лещинський? Заснував для нащадків, для нас з вами. Це що: виказування поваги до одного ціною нищення поваги до іншого? Як це називається? Люди фактично створювали місто, а їхній пам’яті і місця у ньому немає. Хіба не можна було вулицю іменем Кожедуба назвати? Чи парків зі скверами у нас для цього не вистачає? А тим часом, вулиця, яку фактично Харитоненки вибудували ще й досі Дзержинського називається. І не хочу я тут чути можливих реплік про те, що, мовляв, у Сумах пам’ятник І. Харитоненку є. По-перше, не ми його поставили, а вдячні городяни у минулому сторіччі. Більшовики здогадались лише скинути з постамента статую і на її місце свого ідола поставити. По-друге, в пам’ять про почесного громадянина міста (звання якого Івану Герасимовичу присвоїла громада ще за його життя) має бути в Сумах як пам’ятник, так і вулиця. Це в тому випадку, якщо ми вдячні нащадки.
Це я до чого? Та до того, що в головах наших керівників панує безлад. Особливо, минулих керівників, послідовників яких зараз і при теперішній владі не поменшало. Хіба вони здатні думати про громадян? Та не смішіть мене. Навіщо назвали парк іменем Кожедуба? А я більш ніж упевнений, що тодішньому міському керівництву було відомо, що це парк Лещинських. Але зробили так, як зробили. Чому? Та тому що про себе тільки думають, про свій імідж. Можна навіть сказати – про сценічний образ. Вони просто хочуть сподобатись певній категорії городян. Підходить, приміром, свято Перемоги, керівництво швиденько хоче сподобатись ветеранам. А що б для них зробити “приємного”? Довго не думали. Бо не звикли цього робити. Результат – “найоригінальніший”: над пам’яттю про засновника парку поглумились пам’яттю про героя війни. Встав би Кожедуб з могили, то точно б комусь за це пику набив. Не такої пам’яті він гідний. Ось так, не по-християнськи влада наша чинить. І це ще один з аргументів на пояснення того, чому я став партійцем, і чому саме цієї партії.

Інсинуації щодо різних союзів – негайно
гасити в суді
На жаль, маємо констатувати, що у нашому суспільстві та за межами України існують сили, які продовжують розігрувати карту розчленування України з одного боку та її приєднання до евфемерних структур на зразок СНД.
На цю проблему у нас є така відповідь. Євросоюз – об’єднання держав, які відкрили свої кордони один для одного, відкрили свої ринки, ринки послуг, робочої сили тощо. І від цього факту в Європі не заходить мова, приміром, про те, що цей шматок землі більше наш, ніж ваш; і нації там від цього не злились в одну, і не стали єдиною, приміром, європеоїдом (як колись нас хотіли зробити “советским народом” – совком); там поляки залишились поляками, а французи – французами. І в цьому є багатство людської цивілізації. Так ось таке об’єднання держав ми, члени РХП, визнаємо. Ніяких інших об’єднань не визнаємо.
Україна – унітарна держава. Так, у нас є Кримська автономія, яка аж надто завзятим російським та проросійським політикам в Україні не дає спокою. І тому хочемо дипломатично, але твердо попередити цих діячів: покиньте спробу розчленування нашої країни. Не слід забувати закони фізики, які суть закони природи: дії прямо пропорційна протидія. А також не слід забувати і народну мудрість: що посієш, те й пожнеш. Якщо будуть такі політики і провокатори сіяти розбрат в Україні, то ще більший пожнуть у себе в Росії.
Нашим політикам, які запопадливо (ну, звичайно ж, за гроші) заглядають в очі навіть Жириновському (це ж так низько впасти!), ми нагадаємо, що коли вони закликають створювати різні союзи з “братськими народами” на зразок Советского, то такими діями вони порушують Конституцію України. І якщо до таких дій закликають ще й цілі партії на чолі з їх лідерами, то такі партії мають бути по суду заборонені. Однозначно – як сказав би Жириновський, якби почув подібні заклики у себе в Росії. В Україні перша у списку на притягнення до суду за заклики про порушення конституційного ладу – Прогресивна Соціалістична партія з товаришкою на чолі.

Чому не працює Конституційний Суд України?
Звертаємо увагу гаранта Конституції, Президента України на той факт, що в Україні Конституційний Суд не спроможний належним чином виконувати свої функції. А це більш ніж сумно. Причина – дуже проста: шість суддів КС – це, вибачте, кучмівські, яких за Конституцією він свого часу призначив; наступні шість – від Верховної Ради, від тієї колишньої більшості, яку створив Кучма; і шестеро призначено на з’їзді суддів України. Тому просимо, пане Президенте, наведіть порядок у Конституційному Суді країни. Для цього не потрібно коштів із бюджету. Адже Суд зараз не діє. А має терміново зайнятись ревізією, глибокою ревізією кучмівських законів, які порушують права громадян України, у тому числі права пенсіонерів. Хай хоч один суддя Конституційного Суду візьме до рук Конституцію і прочитає 24-ту її статтю. Та її, мабуть, жоден закон не дотримується. А у своїй більшості законодавство не дотримується і всього другого розділу Конституції. Тоді виникає питання: чим же займаються Судді Конституційного Суду. Чим завгодно, але тільки не своїм прямим обов’язком – моніторингом законодавства на предмет його відповідності Конституції України. Якщо не можуть, тоді мають йти зі своїх посад. Якщо не підуть, і не займуться ділом, тоді ми – громадськість візьмемось за них. І у першу чергу – наша партійна громадськість.
Тільки ми не хочемо чути від Президента, що, мовляв, зараз немає часу цим займатись, є справи більш нагальні, згодом дійде черга і до КС. Треба розставити пріоритети і так далі. Та ні, в державотворенні, і тим більше у сфері додержання прав громадянина, не може бути пріоритетів. Бо тут все однаково важливе. Бо це – людське життя, моє життя. Так само, як і життя п’ятирічної Насті Овчар, життя мільйонів. Які тут можуть бути пріоритети? І як це може не вистачати часу? Той, хто хоче, завжди час знайде. Тому такі аргументи ми не можемо прийняти. Не маємо морального права. А під державним будівництвом ми розуміємо інтереси громадянина, бо держава – це у першу чергу громадяни.

Ставайте партійними
Тому тих, хто стоїть на таких позиціях, я закликаю спитати самого себе: я можу бути політично активним, а не тільки на кухні мітингувати? Якщо відповідь буде ствердна, тоді треба буде зробити крок – вступити до партії. Так буде чесно, і так буде дієво. Ставайте, шановні співгромадяни, до лав партії, заявляйте про свої інтереси, організовуйтесь для захисту своїх прав і свобод. А також для того, аби змінити чинні положення законодавства, які заважають нам нормально жити.
Особисто я, як член Республіканської Християнської партії, можу стверджувати, що партійна громадськість, а також більшість співгромадян не дадуть новій владі заспокоїтись, помалу забувати обіцянки, особливо ті, які стосувались приведення законодавства у відповідність до норм Конституції. Бо народ у більшості своїй прокинувся: хтось раніше, хтось пізніше, а хтось і не засинав.
Тепер-то маємо свободу, і вона, між іншим, зобов’язує. І в тому числі зобов’язує до того, щоби бути опонентом існуючій владі. Я хочу жити у державі, де можна опонувати владі, можна з нею дискутувати, не погоджуватись, критикувати, але при цьому – поважати. Я не хочу ненавидіти владу. Бо це деструктивно, руйнівно, а значить – не по-християнськи.
І якщо представники нашої партії разом з іншими однодумцями стануть при владі, я хочу, щоб і до нас так само ставились опоненти. Ні, любити нас не треба, як і всяку іншу владу. Я хочу, щоб нас поважали. А поважати люди будуть тільки за справедливість. Не за те, що комусь зробиш більше добра за рахунок іншого (згадайте сьогоднішні пенсії), а поважатимуть за чесний і справедливий підхід до людини – головної цінності держави (що й записано у третій статті Конституції України). І немає різниці чим ця людина займається. Якщо це, приміром, підприємець і займається відповідним видом діяльності, то для всіх таких підприємців на всій території України мають бути однакові умови, однакові вимоги, все має бути однаковим. Все решта буде вже залежати від здібностей, уміння підприємця.

Від демократії до
анархії один крок
А в профільних міністерствах скільки неподобств? Ось, по-моєму, ідіотська норма Закону про освіту (яка, врешті сьогодні й призводить до неабияких конфліктів), яка допускає виборність керівника вузу трудовим колективом, але й залишає право міністра освіти (що є логічно) призначати ректора. Навіщо такі реверанси у бік демократії? В результаті – панує анархія. Трудові колективи роздирають внутрішні конфлікти, викладачі зі студентами ділять претендентів за якимись одним їм відомими критеріями і так далі. Навіщо весь цей цирк? Треба чітко мати в законі норму по призначення керівництва вузів міністром. І крапка. Конфліктів зменшиться майже до нуля. Не чубитися треба в інститутах та університетах, а організовувати навчальний процес. Треба думати не про те, хто кращий, а хто гірший, а про те, чому університети у нас у великій кількості стали тим місцем, куди можна потрапити лише приносячи гроші, і одержати папірець про вищу освіту. При цьому залишаючись на рівні середньої.
Навчальним закладам не вистачає державного фінансування? Так його ніколи не буде вистачати. Бо фінансів завжди і скрізь бракує. Однак необхідне фінансування державний бюджет, все-таки, забезпечити спроможний. Причина нестачі в іншому. У розкраданні. От якби кожного державного службовця, через якого проходять бюджетні кошти, перевіряли, якби його кожен місяць запитували за що він живе, в якій “хатині” живе і яким транспортним засобом користується, тоді б вузам фінансування вистачило. І держслужбовця не просто треба перевіряти, а зобов’язати його подавати звіти. Квартальні, піврічні... Так, згоден, дехто продовжуватиме підкрадати по-дрібному. Але красти вже ніхто з чиновників не зможе. Оце і буде контроль, який має бути у громадянському суспільстві.