Попередня версія: За стан державного майна, за результати господарювання на державних підприємства
Хто і за що у нас відповідає? Вже хто-хто, а засновники та керівники приватних підприємств (саме приватних, а не державних та комунальних) знають, що згідно з чинним законодавством на сьогодні всі приватні підприємства за результати своєї господарської діяльності відповідають своїм майном, відрахуванням від прибутку тощо. Тобто, всім, що передбачено законодавством. Проте, у той же самий час, для державних та комунальних підприємств вимоги законодавства є такими ж самими, що й для решти господарюючих суб’єктів. Однак у нас чомусь про це на офіційному рівні принципово і не згадується. Але якраз про державні підприємства слід говорити принципово.
Отже, поведемо мову про державні підприємства незалежно від того, яку формальну назву вони мають: чи акціонерне товариство, чи кампанія, чи казенний завод... Суть не в назві і не в тому, скільки відсотків у статутному фонді має державна структура, а в тому, що керівники цих підприємств є призначеними керівниками. І призначили їх уповноважені на це державні особи. Керівники держпідприємств несуть відповідальність згідно із статутом та законом за результати свого керівництва. Але відповідати перед законом у повній мірі має і той, хто призначив керівника управляти державним підприємством. Це стосується всіх державних посадовців, починаючи від конкретних осіб у Кабміні і закінчуючи посадовцями на рівні райдержадміністрації. Ці особи працюють у виконавчій структурі державної влади, призначають керівників підприємств і тому вони мусять відповідати за те, як керують державними підприємствами призначені ними директори цих підприємств. На жаль, у нас у державі так склалось, що про ефективність господарювання починають говорити лише тоді, коли мова заходить про приватні підприємства. Забувається якось при цьому конституційна норма про те, що перед законом рівні всі. Без винятку.
Ми завжди на сторінках нашої газети стараємось з читачами говорити на доступній кожному мові, без “заумних” слів, не так як призвичаїлись у нас писати закони. А пишуть так, що можна подумати, що у нас кожен громадянин – професор. Тому ми доступно говоримо про те, що законодавством передбачена рівна відповідальність за результати господарювання як приватного підприємства, так і державного. Якщо підприємство є збитковим, то яке може бути матеріальне становище його директора? Тепер давайте розглянемо: як же уповноважені державою керівники управляють державними підприємствами? Одне з головних завдань управління, менеджменту – одержання прибутку. Проте не всім державним підприємствам удається працювати з прибутком. І якщо немає прибутку, то таке підприємство не має права за нашим законодавством робити різного роду благодійні внески; створювати жодних футбольних, баскетбольних та інших спортивних клубів; засновувати газети; брати участь у пожертвуваннях. Та навіть матеріальну допомогу на таких підприємствах за законом не можна видавати. Всі ці дії підлягають під карну відповідальність. Тому що всі такі видатки за законом можуть здійснюватись тільки з ПРИБУТКУ підприємства. У противному разі економічну, адміністративну, карну відповідальність має нести не тільки директор підприємства, але й державний посадовець, що такого керівника призначив. І сягати ця відповідальність має аж до Прем’єр-міністра.
Виникає запитання: когось було у нас покарано за незаконне використання коштів? Майже напряму відбувається розбазарювання народних коштів, а про припинення цього процесу нічого й не чути з вуст тих же народних депутатів. Мабуть, тому що депутати у нас майже всі – бізнесмени і мають інтерес в тому, щоб гроші по дорозі до державної казни завертали до певної кишені. Хай та кишеня має вигляд спортклубу чи благодійного фонду...
Наступне питання. За відсутності на підприємстві прибутку, яким це чином його керівник може оточити себе приватними партнерами, посередниками, через яких пропускати весь товар; одержувати прибутки і будувати собі дім, дачу, купувати машини тощо? Підприємство є збитковим, а матеріальний стан сім’ї його керівника все підвищується і підвищується. І тут – ніби сліпими є прокуратура, податкова, Кабмін, як вищий орган виконавчої влади, до відання якого відноситься державні підприємства – теж ніби сліпий. Про депутатські корпуси різного рівня я вже й не говорю. Національне надбання у вигляді продукції, коштів йде мимо бюджету, а їм нібито не видно. Навіщо їм відволікатись на конкретне підприємство? Вони ж представляють інтереси всього народу! А якщо державне підприємство є прибутковим, то як ці прибутки розподіляються? Отже, підприємство є прибутковим. Виникає питання: хто має право розпоряджатись прибутком державного підприємства? Відповідь проста: його власники. Серед власників багатьох підприємств – державні установи: міністерства, інші відомства, Кабінет міністрів. І у разі розподілу прибутку на таких підприємствах державні чиновники як уповноважені особи від державної установи-власника спокійно собі голосують за нецільове використання коштів, але вже – з прибутку. І знову ж таки: на якісь благодійні фонди, на спортивні клуби, ще бозна на що, аби лише соціальна чи суспільна нібито значимість того, куди переводяться кошти, була високою. А прикриваючись такою “значимістю” – заодно і на вибори собі грошиків піднакопичити. Ось таким ще способом різного штибу перевертні купують собі депутатські мандати і стають депутатами різного рівня. А заодно ще й “меценатами” себе встигають зарекомендувати. Тільки виявляється, що меценатство те – за державний кошт.
Але й у випадку порушення закону на прибуткових державних підприємствах теж спитати нема з кого. Знову нічого нікому не видно. У першу чергу Кабінетові міністрів не видно. Так, може, він не в той бік дивиться? При цьому знає, що не в той, але не розвертається лицем до розкрадачів. Значить, такі державні службовці з керівниками державних підприємств-порушниками закону на короткій нозі? А Президент Ющенко казав, що красти не будуть. У тому числі – і під прикриттям благодійності.
А в решті державних установ як державні кошти використовуються? Приміром, в тій же міліції. Мені не зрозуміло, чому, наприклад, капітан міліції ходить не на службу, а на тренування та їздить на змагання? По суті він є спортсменом, а за фактом нібито служить у міліції, звання одержує... Чому це державна установа – МВС – має своє спортивне товариство (здається, всі товариства є добровільними), а фінансується воно за кошти державного бюджету? У нас що не олімпійський чемпіон – то з погонами. Хіба державним бюджетом передбачено фінансування спортсменів за рахунок міністерств та відомств? Ні, не передбачено. Тож чи не варто задуматись про інші джерела фінансування? Вся ця ситуація дісталось у спадок, так історично склалось? Так новій владі треба нову історію писати. А інакше – яка ж вона тоді нова?
Скрізь у вище перелічених прикладах не обходиться без нецільового використання та розкрадання державних грошей. Якщо вже почали боротись проти беззаконня, яке утвердилось за попередні роки, то робити це треба дедалі принциповіше. І звертати увагу у першу чергу на державні установи та державні підприємства, де як у прірві зникають народні гроші. І тому нема чого державним посадовцям вказувати, приміром, засновникам приватних підприємств, як прибуток використовувати й взагалі – як господарювати. Хай спочатку у себе порядок наведуть, навчаться жити, працювати за законом.
Цікаво: міністерству фінансів, податковій адміністрації є байдуже, як використовується прибуток на державних підприємствах? А контрольно-ревізійне управління куди дивиться, а прокуратура в інтересах держави нарешті зверне свою увагу на цю проблему? В інтересах держави взяти й поцікавитись: яким чином на державних підприємствах використовується прибуток або ж чи насправді підприємство є збитковим? А Кабміну чому б не поцікавитись, хто складає і хто затверджує ті самі фінансові плани державних підприємств? Тим часом, взаємини державних виконавчих органів зі своїми підприємствами залишаються бути у вищий мірі “оригінальними.” Як тільки якийсь недбайливий господар (часто – разом зі своїм подільником з владних кабінетів) догосподарюється “до ручки”, на заведення на це державне підприємство справи про банкрутство накладається мораторій (при Л. Кучмі такий закон було прийнято). Отже, довести державне підприємство до банкрутства у нас можна абсолютно безкарно, та ще й спитати немає з кого: мораторій накладено.
Приміром, маємо зруйноване унікальне державне підприємство “Свема”, а спитати немає з кого; у нас Кучма призначив Лазаренка Прем’єр-міністром, останній втік за кордон, а Кучма усміхається; Щербань втік від розплати, а Кучма продовжує посміхатись у той час, коли, мабуть, багато чого б зміг розповісти про свого призначенця в Сумську область. Нічого ні у кого не можна спитати: ні в тих, хто “нахазяйнував”, ні у тих, хто таких господарів призначив.
А тим часом, відповідальність за виконавця (директора) має також розділяти і той, хто цього виконавця призначив. Чому, коли засновник приватного підприємства розділяє відповідальність з директором, якого призначив, а у випадку з державним підприємством – і кінців не знайдеш? Звичайно, не йдеться про карну відповідальність засновника приватного підприємства. Він розділяє відповідальність згідно із статутом підприємства. Але ж коли йдеться про державне підприємство, то тут же, мабуть, правила мають бути жорсткіші? Раз державна посадова особа призначила своїм наказом керівника держпідприємства, а він виявив свою неспроможність або злочинність, то, будь ласка, відповідай за нього, разом з ним...
У нас же склалась система пошуку дрібних “стрілочників” у прорахунках, доведення до банкрутства, а крупні чиновники виконавчої гілки влади, що мають тримати під контролем державний сектор економіки, ні за що не відповідають. Руками скрушно розводять, а підприємств, тим часом, стає все менше і менше; люди як виїжджали на роботу за кордон на свій страх і ризик, так і продовжують виїжджати. І процес цей фактично некерований.
А крім державних, є ще ж у нас і комунальні підприємства, тобто ті, що знаходяться у віданні місцевої влади і належать відповідним територіальним громадам. Так ось, за комунальні підприємства це вже точно: ніхто не відповідає. Тобто, будь яку галузь комунального господарства, власником якого є територіальна громада, можна успішно загубити, розтрощити, а людям і про причину не буде сказано. Мовляв, це директор опинився непрофесійним... Та ні: директор – директором, але ж саме такого директора хтось же пропонував на цей пост. Депутати голосували за цю пропозицію. Тож, все-таки, хіба не на поверхні лежить причина негараздів у комунальному господарстві? Здається, на поверхні. Вона в тому, що абсолютно конкретні особи пропонують призначати або самі призначають конкретних осіб на керівні посади комунальних підприємств. А якраз ці люди і не відповідають за того, кого пропонують або безпосередньо призначають. Вони вже звикли, що коли смаженим запахне, то можна сховатись за приказкою “Моя хата скраю...” Ось яка ситуація утвердилась і яка відкриває широку дорогу для залізання в кишеню держави, а ще небезпечніше – в кишеню територіальної громади.
Тому хочеться вже традиційно запитати через газету керівництво держави: чи не слід зосередити увагу на цій сфері, навести тут порядок, а потім братися за макроекономічні перетворення, які можуть опинитися штучними, а тому неефективними без наведення законності на рівні управління державною і комунальною власністю, державними і комунальними підприємствами? Коштами з прибутку підприємства має розпоряджатись його власник Підбиваючи підсумок, ще раз зачеплю таку “невинну” тему, а саме – спортивну.
За законодавством у нас будь-який громадянин чи приватне підприємство можуть, наприклад, створювати, утримувати спортивний клуб. Футбольний, приміром. Це є особиста справа власника чи власників приватного підприємства. Однак, виходячи з практики, що склалась у країні, спортивні клуби, виявляється, “легко” утримуються й державними підприємствами (для прикладу, баскетбольний клуб “Суми-Хімпром”), що заборонено законом без згоди власника.
Ну, а тепер трошки “пофантазуємо”. Держпідприємства знаходяться у віданні різних міністерств. Скажімо, машинобудівне працює під юрисдикцією свого профільного міністерства, хімічне – свого і так далі. Якщо підприємствам сьогодні якимось чином дозволено утримувати спортивні клуби, то чому б і самим міністерствам не обзавестись своїми спортивними командами? А що!? Раз до одержання і розподілу прибутку (або якщо такого, може, й взагалі офіційно немає) таке ставлення, яке є на сьогоднішній день, то міністерства можуть наказати (“порекомендувати”) підвідомчим підприємствам “скинутись” хто, мовляв, скільки може, але не менше такої-то суми. І залежно від суми, яку назбирає міністерство, неважко буде здогадатись, команда якого відомства у якій лізі гратиме, а також команда якого міністерства буде вигравати. Якщо зустріч – між командами заможних міністерств палива і енергетики або транспорту і зв’язку та “злиденних” міністерств культури або соціальної політики, то теж неважко припустити, хто буде в переможцях. Адже за більші гроші можна і матеріальну базу солідну мати, і гравців купувати... А я уявляю собі який би солідний клуб створив би собі Кабінет міністрів. Той би в усіх, мабуть, вигравав, не виходячи на матч. От “веселуха”: бюджет – бюджетом, як його наповнювати, урядовці ще придумають (приміром, ще “нахилити” приватний сектор економіки), а як зібрати на клуби гроші з державних підприємств – то вже справа техніки...
Знову ж таки: що собою являє футбольний клуб “Нафтовик” з Охтирки чи “Ворскла-Нафтогаз” з Полтави? Кому такі клуби належать? На їх утримання закладені кошти у бюджеті підприємства, у собівартості продукції?
Якщо, приміром, австралійський медіа-магнат Руперт Мердок свого часу придбав англійський клуб “Манчестер Юнайтед”, то за гроші тих прибутків, які має з підприємств, де є власником. Він і розпоряджається прибутком на свій розсуд.
А у нас що? Якщо не сам директор самовільно розпоряджається прибутками чи майном державного підприємства, то виконує вказівку “згори” – з рівня обласного чи київського. А по закону цього робити не можна. Адже прибуток підприємство одержує тільки після сплати податків. І на розпорядження прибутком керівник підприємства мусить спитати дозволу у власника. У випадку з держпідприємствами (тим більше, коли частка державної власності становить сто відсотків) керівник (через свої міністерства) має питати дозволу на використання прибутку у Верховної Ради. Навіть не у Кабміну. Тому що бюджет затверджує Верховна Рада України. Кошти, які заробили державні підприємства мають іти в державну казну напряму. А вже потім Кабмін вибудовує свою програму.
Те саме стосується і комунальних підприємств всіх рівнів. Прибутком або дотаціями за логікою і за законом має право розпоряджатись не директор комунального підприємства самочинно, а тільки після узгодження з місцевою радою. Тому що ради є представником ВЛАСНИКА – місцевої територіальної громади. Громада ж ця – зокрема, жителі Сум – сьогодні в принципі є непоінформована про те, чи є якийсь план у міськради щодо діяльності того чи іншого комунального підприємства, чи є відповідні розрахунки у керівництва самого підприємства; який у нього фінансово-господарський план; які фінансові та майнові активи й пасиви; яка зарплата... Такі економічні показники комунального підприємства мали б оприлюднюватись у комунальній пресі, на місцевому радіо і телебаченні. Однак, почути й почитати жителі тих же Сум можуть лише про те, як міська влада “героїчно” долає труднощі. Причиною ж цих самих труднощів насправді є сама міськрада з керівництвом підприємств комунального господарства, що є очевидним. Так само очевидно є і те, що основна діяльність ради та міського господарства залишається не публічною. Те, що у вестибулі Сумської міськради вивішується певна частина рішень міськради та ще деяка інформація – то все добре, але та інформація не є інструментом контролю і впливу міської громади на діяльність міськвиконкому, комунальних підприємств. Журналістські звіти із сесійних засідань міськради? Ну, теж – добре. Але звіт залишається звітом, хоч і журналістським: почув, побачив – написав. Можливо, додав свій коментар. А от чи може сумський журналіст піти на будь-яке рідне комунальне підприємство (міськводоканал, комунтранс чи ЖЕК...) і поставити питання, які його цікавлять про діяльність цього підприємства? Звичайно, може. Але чи все йому там розкажуть? В основному у будь-якій формі відмовлять або в інтерв’ю, або в публікації показників свого господарювання. Натомість комунальна газета, засновником якої є міська рада, всю цю інформацію про комунальні підприємства має подавати найдетальним чином. Гарантую, що читачів у газети збільшиться. У такому разі і керівники підприємств, і ті, хто їх рекомендував чи призначив набагато гостріше відчуватимуть свою відповідальність перед власником – міською громадою. А самі жителі міста ставатимуть реальними контролерами, багато в чому – помічниками, одне слово – реальними власниками комунального майна, господарями міста.
Не краще від теперішнього стану справ у місті є стан справ в області, велика частка підприємств на території якої – власність Сумської обласної ради. І депутати разом з керівництвом облради теж, призначаючи директора підприємства, що знаходиться під юрисдикцією обласної влади, здебільшого згадують цього директора або коли він сам про свої негаразди спішить розказати, або коли ним правоохоронні органи зацікавляться, або коли депутатам від нього щось потрібно. І знову – жодного відчуття співвідповідальності за стан справ на підприємстві у депутатів немає. Такого ж відчуття позбавлені й керівники у виконавчому органі області – облдержадміністрації.
Тим часом без відчуття співвідповідальності скільки-небудь помітного прогресу в економіці всієї країни годі чекати.
Тому, державному керівництву ми не втомимося нагадувати про законність, про її порушення на тих ділянках економіки, суспільного життя, які є основою життя державного. Олександр Сахно
|