Попередня версія:

Сторінками “Громадянина України”

Інша тематика

Статутним цілям діяльності РХП цілком відповідають головні рубрики нашої газети. Кількість таких рубрик невелика. Але вони – на наше переконання, і на переконання тих читачів “ГУ”, які є нашими прихильниками – є рубриками фундаментальними. Це – “Права людини”, “Законодавча влада”, “Виконавча влада”, “Судова влада” та “Місцева влада”. Про матеріали, що публікувались під цими рубриками протягом дванадцяти місяців, на які припали, без сумніву, одні з найдраматичніших і в результаті – найяскравіші та найпрогресивніші події української та світової історії, ми вирішили нагадати у цьому святковому випуску газети. Звісно ж, не збираємось пригадувати все. Але про принципові речі – думаємо, що необхідно. Тому що забуваючи про принципові речі, марно сподіватись на те, що представники як місцевої, так і державної влади не схиблять на манівці зі шляху поваги до закону, до прав громадянина і свобод людини, до законів економіки...



Опубліковані матеріали (автором більшості з яких є О.М. Сахно) про всі гілки державної влади, про місцеве самоврядування написані через призму додержання прав людини і громадянина. Іншими словами, йдеться про додержання Основного Закону держави, яким ці права гарантовано. Тобто, рубрика “Права людини” за визначенням вбирає в себе зміст всіх інших рубрик, матеріали під якими слід би читати окремо.

ПРАВА ЛЮДИНИ

Це ті права, без додержання яких неможливо жити без страху перед загрозою бути позбавленим слова, власної свободи, приватної власності... Це ті права, які якраз найбільше у нас порушувались, і відновлення яких ще й досі відбувається дуже й дуже повільно або ж зовсім не відбувається. Про що й говорилося у Зверненні до Президента України (“Громадянин України”, № 4 від 7.02. 2005).

Цитати. “...на жаль, проявляються у суспільстві тенденції певної самозаспокоєності. ... Самозаспокоєність ця спостерігається у головній сфері життя – у сфері додержання прав і свобод людини і громадянина. Без цих прав і свобод всі перетворення на рівні всіх гілок державної влади рано чи пізно приречені на невдачу. І у цій сфері новому, ще з кредитом народної довіри державному керівництву не можна наступати на ті самі граблі, забуваючи, що найцінніше у державі – це людина з її конституційними правами. А вже потім – з обов’язками...” .

Далі – мова про бездіяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. На цій посаді комфортно почувається Ніна Карпачова (зайвий раз її прорекламуємо, бо про її існування майже ніхто з простих громадян не знає, хоча мав би знати). “...Хто мав би бути у перших лавах, захищаючи людей, яких позбавили права обирати на виборах Президента України або порушили це право? Хіба не пані Карпачова? ...Пані Карпачова не знає, яке беззаконня творилось у Сумах під час виборчої кампанії? Не повірю. Бо на її адресу відсилались листи. А відповіді приходили такі, що й відписками не назвеш: просто презирство до громадян – звертайтесь до прокуратури, суду. ...Через Президента України я запитую у пані Карпачової, чому її ніде не видно: ні на судових засіданнях у справі порушення людських прав під час виборів Президента України, ні як борця за відстоювання людських прав, коли не виконуються судові рішення; чому вона не вносить ініціативи про зміни в законодавство? Чому при згадці прізвища Уповноваженого ВР з прав людини у працівників прокуратури підгузки не трясуться? ...Отже, пане Президенте, звертаючись до Вас, прошу Вас прийняти рішення щодо заснування інституту Уповноваженого при Президенті України з прав людини, як противагу парламентському Уповноваженому.
Уповноваженого при Президенті слід наділити правами аналізу законодавства, стикування законів і так далі, але тільки під одним кутом зору, а саме: як закони відображаються на правах людини, – від малозабезпеченого до бізнесмена. ... я вважаю, що людина має відчувати впевненість у тому, що свої права і свободи вона може захистити не лише в суді, рішення якого поки що в Україні необов’язкові до виконання (а також, які керуються законами, що часто утискають конституційні права громадян), але й через певну систему влади, на чолі якої стоїть повноважний представник державної влади, який керується у своїй діяльності тільки одним інтересом – інтересом захисту прав людини. Тобто, права людини – це настільки специфічні права, що їх має захищати не лише судова гілка державної влади, але й президентська влада – влада гаранта Конституції.”

(“Громадянин України”, № 6 від 3.03. 2005): Ми хочемо знати, на які доходи живуть вчорашні державні службовці, які сьогодні стали безробітними, чи де вони вже працюють; звідки у вчорашніх державних службовців кошти на створення партій...

Цитати.
...Для захисту національних інтересів я вважаю, що громадяни України повинні в ультимативній формі вимагати від влади повної інформації про фінансове і майнове становище колишніх та теперішніх її представників. На основі цієї інформації суспільство має дати правову оцінку конкретним фактам, діям конкретних людей, і відповідні органи мають заведені за фактами порушення закону справи направити в суд.

Основою такої інформації мають бути, по-перше: опубліковані звіти сьогоднішніх державних посадовців, депутатів від сільської до Верховної Ради про те, з яким майновим капіталом вони закінчили минулий рік, і з яким майновим капіталом прийшли на державну службу.

По-друге: опубліковані результати обов’язкової прокурорської та податкової перевірки “видатної” діяльності таких державних службовців як Л. Кучма, В. Янукович, М. Азаров, Г. Васильєв, Є. Кушнарьов, В. Щербань, В. Омельченко, а також членів їх сімей. Це стосується й колишніх держслужбовців нижчого рангу – районного, міського, сільського...

І по-третє: суспільство має знати за які кошти вчорашні держслужбовці харчуються, одягаються, а також роз’їжджають на іномарках, купують для цього бензин. Із службових зарплат такі кошти накопичили?

Суспільство у випадку перевірки матиме також можливість оцінити й роботу самих податкових органів, прокуратури. А також нову владу маємо право спитати, чому їй не цікаво те, як живе сьогодні, приміром, В. Щербань. Може й на хліб у нього не вистачає – він же ніби безробітний. Чи, може, разом з В. Омельченком на біржу праці став. І стати на біржу, мабуть, їм Л. Кучма протежував?

Але чомусь не віриться, що ці люди потерпають від нестачі грошей. Бо свого часу В.П. Щербань сам говорив, що створює чи створив на Сумщині “бізнес-імперію”. Але при цьому, у його декларації про доходи, як мабуть, і в деклараціях колишнього сумського голови В.Омельченка, і в колишнього генпрокурора Г. Васильєва, колишнього Прем’єра В. Януковича та інших проставлені копійчані суми. Тож як це називається? Вони такі розумні, колишні держслужбовці (у яких до приходу у владу не було мільйонних статків, а тепер чомусь з’явились), а решта громадян недоумкуваті?

Та ні, я так не думаю. І через це переконаний, що громадяни Сумщини мають вимагати також і від нового глави облдержадміністрації М. Лаврика скористатись своїми владними повноваженнями і поставити перед контролюючими органами завдання перевірити в рамках закону на які гроші живуть вчорашні державні службовці, що очолювали область, місто, їх колишні заступники, помічники, начальники управлінь. А також радимо новому керівництву заглянути у закордонний паспорт колишнього глави обласної державної адміністрації, у паспорт його дружини, і перевірити які саме закордонні поїздки робилися, за чий кошт. Чи, бува, не за державний? Чому не можна по-законному перевірити? Чи політичної волі у нової обласної влади не вистачає? Так у простих громадян вистачає, які мають право знати про долю бюджетних коштів і будуть вимагати здійснення цього свого права”.

(“Громадянин України”, № 6 від 3.03. 2005): Поки існує довіра суспільства до нинішньої державної влади, вона має терміново зробити простою і зрозумілою
для нормальної людини систему оподаткування доходів фізичної особи
.

Цитата. “Ми, зокрема, партійна громадськість Республіканської Християнської партії, таким чином, вимагаємо від керівників держави прислухатись до логіки наших пропозицій і піти назустріч, не дивлячись на всі перепони. Якщо вже було на Майдані сказано “А”, тобто “ТАК”, то має бути сказано й решту букв і зроблено решту справ. Головне на сьогодні, ми гадаємо, є. Це – політична воля керівництва держави. І це керівництво обіцяло прислуховуватись до думки громадськості, де дуже й дуже багато висококласних фахівців.

Громадськість (серед неї велика кількість роботодавців) говорить, що:

– державним органам (зокрема, податковим) не слід лише звертатись до людей з проханням заплатити податки. Слід спочатку податки з доходів фізичних осіб зробити простими, зрозумілими й стабільними. Так само як і правила їх справляння. І тільки тоді такі правила люди сприймуть і будуть їх дотримуватись. А також їх відстоювати.

– хоче працювати не в “тіні”, не “по-чорному” чи “по-сірому”, а “по-білому”. Не хоче ділова громадськість вести торгівлю через Кіпр чи Віргінські острови. Хочуть ділові люди, щоб купувати-продавати було комфортно тут в Україні, напряму з контрагентом. Адже не вивозитись гроші мають, а обертатися тут. Бо бюджет країни має виконуватись. Тож вимагає громадськість прийняти стабільні правила, за якими люди із задоволенням працюватимуть в Україні.

– громадськість із числа роботодавців хоче людям платити по тисячу гривень на руки. Але не собі у збиток, а щоб людина ставала відповідальним платником податків. Одержав Петренко на руки тисячу гривень – про це бухгалтерія повідомила податковій і забула до наступного місяця про Петренка. І якщо вже він не звітував перед податковою, то вже інспектор до нього хай і приходить. А підприємство має працювати за своєю програмою, а не бути нянькою для Петренка і хлопчиком для биття для податкової, коли йдеться про доходи фізичних осіб.

– податкові служби мають зайнятись своїми природними обов’язками, а не перекладати їх на плечі господарюючих суб’єктів. Податкова самостійно лише податком на додану вартість займається, а решту податків їй на тарілочці приносять господарюючі суб’єкти;

– фізична особа має платити від одержаного доходу певний відсоток податку на прибуток, і певний відсоток податку до соціальних фондів. І то вже робота державної податкової служби ділити стягнений соціальний податок на відсотки до Пенсійного фонду, до фонду соціального страхування, безробіття, інших. Громадськість вимагає від податкової служби виконання нею своїх обов’язків у повному обсязі.

Ми наголошуємо, що організовувати збір податків – справа держави.

А підприємства мають, не відволікаючись на обслуговування доходів фізичних осіб, зосереджуватись на нарощуванні свого потенціалу, прискоренні темпів розвитку. Кожен мусить займатись своєю справою.

Ми наголошуємо, що податкова інспекція має здійснювати контроль над справлянням податків з доходів фізичних осіб, контролюючи безпосередньо самих фізичних осіб. А фізичні особи, сплативши податок з тієї суми, що одержали за свою працю, з великим інтересом поцікавляться згодом, де їхні гроші, що сплачували у соціальні та інші фонди...

Така ситуація у цій сфері – одна з перших ознак становлення громадянського суспільства. Тобто, коли держава має над громадянами не лише контроль, але й перед ними – обов’язки”.

(“Громадянин України”, № 7 від 30.03. 2005): Давайте не будемо дурити один одного.

Цитата.
“Хто-небудь нам, громадянам України, може пояснити, чому існує ситуація, коли хтось там, маючи бізнес і збираючись іти до влади, вирішує таким чином: ну, якщо законом заборонено суміщати владні посади й бізнес, тоді я на період, коли буду у владних структурах, передам управління своїм майном чи іншим бізнесом комусь сторонньому. І давайте так – не клеячи дурня – уявимо собі ситуацію, коли хтось своє майно віддає комусь в управління. Ось просто так – з легкої руки. Хто назве мені хоч одну нормальну людину, що так зробить? Тобто, власник віддасть своє майно, свій бізнес стороннім (хоча й професійним) людям в управління на період поки він буде на державній посаді, і у жоден спосіб не буде цікавитись станом справ на своєму заводі, у своїй фірмі. Та кому ви це розказуєте?! Невже колишні і теперішні представники влади наївно думають, що люди цьому повірять?» Тож, може, якось відвертішими треба бути перед суспільством? Бо це, врешті, обернеться користю і власникам бізнесу, й простим громадянам.. Тобто, можливо, слід законодавчо закріпити право чиновникам мати власний бізнес – мати магазин, якусь фірму чи іншу контору, мати завод... Але якщо, коли виникає ситуація з придбанням ділянок землі, нерухомості, з тендером на державні закупівлі тощо, то всі ці речі мусять відбуватися реально на конкурсній основі, сама процедура конкурсу чи тендеру має бути відкрита, а результати – опубліковані у місцевій пресі. Тобто, якщо держслужбовець має фірму, то хай спробує господарювати на рівних з усіма, хай спробує виграти той самий тендер без застосування адміністративного ресурсу.

Тож чи не буде і по чесності, і за логікою законодавчо надати право державним чиновникам мати свій бізнес? Це ж принципові речі. Тому що біле має бути білим, а чорне – чорним. Що за принизлива для людської гідності ситуація, коли тебе дурять і лагідно при цьому дивляться в очі? Допоки так будемо жити?

Треба дати як держслужбовцям особисто, так і їхнім родичам право мати бізнес. Але цей бізнес мусить бути під неусипним оком контролюючих органів. Якщо перевірка – то починати її тільки з підприємств, що належать держслужбовцям. Я, наприклад, хотів би, щоб прокурор був засновником якої-небудь фірмочки чи заводика. І я також хотів би тоді поцікавитись у податковій про те, які і як сплачує цей заводик податки. І у мене тоді б не виникало питань, звідки це у прокурора триповерховий особнячок. Бо було б ясно: з прибутку його власного підприємства. А зараз не дуже ясно: як це так – прокурор (міліцейський чин, глава адміністрації і т.д.) як державний службовець живе на одну зарплату, а має особняк.

Отже, або законодавчо надаємо право мати державним службовцям бізнес з дуже суворими умовами його ведення (повна відкритість господарської діяльності, публічна звітність тощо), або оголошуємо про те, що державні службовці дурять своїх співгромадян.

До речі, якщо надамо держслужбовцям таке право, то, я думаю, що не одна країна запозичить український досвід. Тим більше, Україна зараз певною мірою є модна у світі. Принаймні, у Європі та СНД – це точно.”

(“Громадянин України”, № 9 від 9.05. 2005 р.):
Цитата: “Олександр Сахно: “Ми вже вкотре публічно звертаємось до Президента України, до уряду”.
Шановний пане Президенте. Ми розуміємо, що питання кадрів – важке питання. У призначеннях на державні посади ніхто не застрахований від помилок. Але якщо Ви разом з Юлією Володимирівною думаєте, що в усіх питаннях, і в тому числі у питаннях кадрових ви в Києві самотужки впораєтесь, все зможете зробити самі, то не зробите нічого.

На мій погляд, вдалих призначень – приблизно один відсоток. Я вважаю, що коли київські урядовці засипають обласних керівників різного роду циркулярами, які ігнорують економічну логіку, місцеві особливості, то кожен керівник області мусить мати право на оскарження того документа, який йде врозріз з інтересами територіальної громади, жителів території. Але у нас керівники областей у своїй більшості це – просто боягузи, яким байдужі інтереси своїх громадян. Натомість, якщо ти думаєш про своїх громадян, то ти справді маєш державне мислення.

Тим часом, керівники областей більше думають про партійне будівництво, не звертаючи уваги ні на що. У тому числі й на факти перелицювання колишніх апологетів минулої влади під помаранчеві гасла. І державні чиновники також знаходять час, аби бути присутніми на різних партійних конференціях. У робочий для держслужбовця час. А в табель робочого часу держслужбовцю ж, мабуть, вісімочки поставили? А ми про чесну, принципову владу говорили... Оце такі підходи у державних посадовців. І знову: за що боролись наші ветерани? За те, щоб на місце однієї номенклатури, яка про народ згадує напередодні виборів чи святкування якоїсь річниці, прийшла друга, третя?..

Головне, чого не роблять державні службовці – не створюють умов для розвитку бізнесу. Передусім малого і середнього. Все, що роблять – для відписки, для “галочки”. Наради якісь скликають, меморандуми якісь підписують про співробітництво влади й бізнесу (що було зроблено 28 квітня ц.р.). Маячня якась. Які ще домовленості, окрім тих, щоб створювати законодавчу базу для розвитку бізнесу і розвивати цю базу на місцевому рівні? Фактом підписання меморандуму практично визнається, що і до його підписання, і після підписання влада і бізнес будуть закони лише мати на увазі. Що не означає їх виконання. А якщо владі потрібна буде якась допомога від бізнесу, то той поставиться “з розумінням”. І навпаки: якщо у бізнесу проблеми, то влада “увійде у становище”. Це що: меморандум про поглиблення корупції? Якщо Президент Ющенко колись і використав слово “меморандум”, то, швидше за все, використав образно, маючи на увазі потребу розкриватись владі та бізнесу один перед одним. А не дослівно меморандуми на папір переносити. В цих паперах уже заплутались. Співпраця влади і бізнесу має полягати у боротьбі за зміну кучмівських законів, у поданні до законодавчих органів пропозицій щодо покращання законодавства, у відстоюванні прав суб’єктів господарювання...

Всі ці меморандуми – від лукавого. Бо їх зміст не зачіпає фундаментальної проблеми, а саме: удосконалення законодавства, за яким можна жити, відкрито працювати і так само відкрито платити посильні податки. Такі податки Віктор Ющенко, здається, обіцяв.

Жодні документи, як їх не називай, не гарантують довіри між владою і бізнесом. Щось я не чув, аби, приміром, в Європі підписувались подібні документи. Європейцям вистачає законів. І без меморандумів якось краще нас живуть... Я впевнений, що, підписуючи меморандум, бізнес не вірить владі. Може, хтось би й почав вірити, якби, приміром, глава облдержадміністрації М.І. Лаврик публічно поцікавився, хто і за чий кошт при минулій владі облаштував кабінет, в якому він зараз сидить. А може, це за рахунок “дарів” бізнесменів, яким викручували руки і голову? Чому б цим не поцікавитись новому губернатору? Адже, приміром, В. Ющенко не захотів вселятися в коштовно оздоблений кабінет Кучми.

Дуже все нагадує недалеке минуле. Єдине, чим відрізняється нова влада від старої, так це тим, що у високих кабінетах можна гримнути дверима і за це не потрапити в “каталашку”. І на тому спасибі.

Ні, руки у нас не опустяться, будемо й далі воювати з такими чиновниками. Бажано, щоб помаранчеві події відбувалися щороку, щоквартально... Тоді, може, будемо мати керівників нового покоління”.