Степан Пак про медицину та політику...

(Закінчення. Початок у № 1 від 16.01. 2006)

– На початку нашої розмови ви сказали про потребу реформувати медицину. У цьому процесі, зокрема, необхідно звільняти лікарів від тих об’ємів паперових звітів, які є на сьогодні. Я так розумію, що внаслідок цього у лікарів збільшиться часу для пацієнтів...

– Правильно розумієте. Але яким чином лікарям слід більше приділяти уваги пацієнтам? Відповідь на це питання я бачу знову ж таки у реформуванні стосунків. Але вже стосунків між медиками і нашими громадянами, які про своє здоров’я мають думати у першу чергу. Мова тут власне йде про профілактичний напрямок у медицині, рівень попередження захворювань. Ось у такому попередженні перед мають вести не лікарі, а самі громадяни. Ми маємо допомогти людям думати про своє здоров’я самостійно. Реформування у цих стосунках має відбуватися на рівні свідомості.
– Тобто, простіше говорячи, не лікарі мають “бігати”  за нами, а всі ми – за лікарями...

Саме так. Але бігати ще здоровими. Свого часу попередня система охорони здоров’я у примусовій профілактиці дещо перестаралась: профілактична робота була покладена на плечі медичних працівників. Це у свою чергу розслабило громадян, вони до свого здоров’я почали тоді (і здебільшого продовжують зараз) ставитись по-споживацьки. Лікаря хочуть бачити тоді, коли вже “припече”...

Отже, ми, медики, мусимо допомагати людині попередити захворювання без попереднього вмовляння пройти обстеження. Це певною мірою втручання у її особисте життя. Людина має бути сама зацікавлена у стані  свого здоров’я, якості свого життя. Це той шлях, на якому людина, зокрема, буде ще й стимулювати розвиток медицини.

– Отже, профілактика це, передусім, особисто справа кожного?

Профілактика – справа кожного, і справа лікаря одночасно. У всьому світі є планові комплексні медичні огляди, про проведення яких завчасно попереджується. Але, не справа лікаря приводити на огляд кожного під руки, витягуючи людину з її оселі, як це зараз ставиться в обов’язок лікарям.
– А як ви ставитесь до читання лекцій лікарями?

Лікар зобов’язаний проводити роз’яснювальну роботу, у тому числі у формі лекцій. З цим я абсолютно згодний. Проте, при цьому потрібно правильно вибрати час, маючи на увазі те, щоби не забирати особистого часу самого лікаря, а також те – і це головне – щоби не нашкодити лікувальному процесу, який є постійний, вибачте – конвеєрний.

– І все це можна цілком успішно суміщати?

– Цілком. Мусить бути відроджена пропаганда здорового способу життя на загальнодержавному, а ще більше – на місцевому рівні влади. Для такої пропаганди має бути відповідне фінансування закладатись у місцеві бюджети. До речі, якщо лікар (з його особистої згоди) і організовує в якомусь колективі лекцію, то вона має відбуватися у неробочий для нього час і окремо оплачуватись. Про це мусить думати місцева влада. Починаючи з депутатів. Бо здоров’я нації це – основа економіки, рівня життя... Це – наше майбутнє.

З трансформацією суспільства від соціалістичного до ринкового не відбулося реформування думок, свідомості. Для того щоби кошти, вкладені у пропаганду здоров’я, давали віддачу, слід поєднувати всі позитивні досвіди. Не відмовлятись від способів роботи, які довели свою ефективність за минулих часів, а також брати на озброєння досвід так званих капіталістичних країн (де, до речі, рівень і тривалість життя набагато вищі). Не відмовлятись тупо від усього “американського”, і так само тупо не кивати на те, що, мовляв, за минулих часів все було лише краще. Потрібно комбінувати, урізноманітнювати методи роботи. А це окремо взятим медикам не під силу. Місцева влада має дослухатись до їх думки, до їх пропозицій, спрямованих на популяризацію здорового способу життя і попередження захворювань. Влада має допомагати не лише лікувати, але й зберігати здоров’я жителів територіальної громади. А люди – це найбільший капітал.

– Медицина – це проблеми і людини окремо, і суспільства в цілому. До речі, ви, як медик і громадський діяч, як ставитесь до того, що багато хто говорить про невиправдані сподівання помаранчевої революції?

– Я не чув про жодну в світі революцію чи зміну влади, результати яких згодом повністю би задовольняли сподівання учасників революційних процесів. Так само і ватажки революції без запровадження сили закону (не диктатури, це вже ми проходили) не в змозі ніколи були здійснити проголошені наміри, обіцянки...

– Іншими словами, ви говорите про люстрацію, тобто, про те, що представників минулої влади не було піддано під суд? І це не розчистило дорогу до здійснення планів і обіцянок...

– Саме так. Люди, які організовували і чинили насильство, беззаконня, членували державу 2004 року, мусили відповісти по закону. Чого злякалась нова влада? Реакції світової спільноти? А даремно. Адже сучасний світ має приклади. Приклад посткомуністичної Румунії, де покарали диктатора Чаушеску; приклад Польщі, де на п’ять років заборонили обіймати керівні крісла всім діячам комуністичної номенклатури; маємо приклади Чехії, країн Прибалтики, де теж закон, у тому числі його суворість поставили понад усе. У тих країнах нова влада таким чином зробила суспільству знак про те, що за злочини обов’язково настане відповідальність, а також розчистила собі дорогу від тих, хто обов’язково буде заважати здійсненню планів, буде плести хитромудрі схеми дестабілізації економічного, соціального стану в країні.

По-друге, слід було офіційно засудити попередній період правління Кучми, як антинародний режим. Режим, коли уже практично доходило до розправи над інакомислячими. За вже існуючим законодавством легко можна було знайти форми такого засудження. Адже змогли переможці засудити фашизм... Але в Україні на ці кроки не пішли. В результаті гасло “Бандитам - тюрми” набуло сумно-гумористичного змісту.

– Ви не вірите у так званий другий етап Помаранчевої революції?

Сподіваюсь, що процес дорослішання української нації триває. Триває процес усвідомлення своїх громадянських прав. Результатом цього має стати те, що ті, хто продовжують перебувати при владі, і, хто до неї прагне, надалі не будуть спати так спокійно, як при Кучмі. Бо я впевнений, що народу зараз тільки дай клич – підніметься не тільки на демонстрації, а й повикидає з кабінетів нових “демократів”...

До речі, у цьому зв’язку хочу зауважити, що мирній Помаранчевій революції ми маємо завдячувати тим, що перестали боятися “високих начальників”, а почали більше поважати себе. І це правильно, бо посадовці живуть за наш рахунок, і вони мають нас також поважати.

Розмовляв Ю. Мацько