АРТИСТ ЄВГЕН МОРГУНОВ уже літній та смертельно хворий змушений був колесити по всій країні, щоб заробити копійку на хліб насущний.
Він народився 27 квітня 1927 року. Під час війни 15-літній московський хлопчик Женька Моргунов обточував болванки для артиле-рійських снарядів на заводі «Фрезер». Жив бідно, як і більшість у ті роки. Грав у дворі у футбол. М’ячем слугувала консервна банка.
Євген Моргунов
27 квітня 1927 – 25 червня 1999
Народився в Москві. Закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії (1948, майстерня С. Герасимова й Т. Макаровой). В 1948 і з 1953 – актор Театру-Студії кіноактора, в 1951-1953 – актор академічного Малого театру. Заслужений артист РСФСР (1978).
Знімався у фільмах:
«В шесть часов вечера после войны» (1944), «Молодая гвардия» (1948), «Командир корабля» (1954), «Мать» (1955), «Мексиканец» (1955), «Дорога правды» (1956), «Аннушка» (1959), «Белые ночи» (1959), «Василий Суриков» (1959), «Черноморочка» (1959), «Алые паруса» (1961), «Нахаленок» (1961), «Пес Барбос и необычайный кросс» (1961), «Самогонщики» (1961)
«Стежки-дорожки» (1963), «Дайте жалобную книгу» (1964)
«До свидания, мальчики!» (1964), «Хотите – верьте, хотите – нет...» (1964), «Звезда балета» (1964), «Операция «Ы» и другие приключения Шурика» (1965), «Кавказская пленница, или Новые приключения Шурика» (1966), «Три толстяка» (1966), «Семь стариков и одна девушка» (1968), «Старый знакомый» (1969), «Ехали в трамвае Ильф и Петров» (1971), «Большой аттракцион» (1974), «Северная рапсодия» (1974), «Соло для слона с оркестром» (1975), «Комедия давно минувших дней» (1980), «Не ждали, не гадали» (1982), «Покровские ворота» (1982), «Знай наших!» (1985), «Хорошо сидим!» (1986), «Супермен» (1990), «Действуй, Маня!» (1991), «Бабник-2» (1992), «Выстрел в гробу» (1992), «Бравые парни» (1993), «Имперские сокровища моего дедушки» (1993), «Бульварный роман» (1994), «Вальсирующие наверняка» (1994), «Господа артисты» (1994).
Поставив фільми:
«Когда казаки плачут» (1963).
Написав сценарії до фільмів:
«Когда казаки плачут» (1963).
ЦЕЙ ЗІ МНОЮ! На сцені Євген Моргунов уперше з’явився в Театрі кіноактора. Багато глядачів ходили саме на нього, особливо після того, як він знявся в комедіях Леоніда Гайдая. Він став пізнаваною людиною. На стадіон проходив без квитка. Побачивши його, контролери посміхалися, забуваючи про свої обов’язки. А Моргунов ще й кивне на свого товариша, недбало кинувши: «Цей зі мною». З того часу і з’явилася в нього пристрасть до розіграшів. Спочатку вони були не завжди необразливими. Якось він відтягнув штанги тролейбуса, що стояв на зупинці, й попросив перехожого потримати канати. Той вирішив, що перед ним водій, і погодився допомогти. Стоїть, старанно тримає відтягнуті штанги, а справ- жній водій вийшов подивитися, чому тролейбус не рухається з місця. Моргунова на той час і сліду нема.
Один раз зупинив таксі, показав шоферові якусь червону книжечку й, указуючи на проїжджаючу машину, наказав: «Слідуйте за нею!» Біля свого будинку зупинив таксі й вийшов. «А як же машина?» – запитав таксист. «Усе добре. Далі за нею буде стежити мій напарник», – сказав на прощання Моргунов.
Я АРТИСТ, А НЕ НАЧАЛЬНИК Мені довелось брати участь разом з Євгеном Олександровичем у багатьох концертах, найчастіше – в Палацах спорту й на стадіонах, їздити по різних містах. Він зізнався мені, що найбільше його хвилює й дратує те, що люди ніяк не можуть видавити із себе раболіпство.
В Одесі я вперше побачив у зазвичай упевненого в собі Моргунова переляк на обличчі. Після одного з концертів у Зеленому театрі, що завершувала Софія Ротару, сотні дві-три її шанувальників проникли за лаштунки й з лементами «Софія! Софія!» готові були зруйнувати все, щоб близько побачити улюблену співачку.
Моргунов затяг мене в найближчу гримувальну й щільно закрив двері.
«Юрба, - злякано проговорив він. - З окремими людьми можна знайти спільну мову, але вони ж, опинившись у юрбі, стають напівдикими, підвладними тваринним інстинктам, їх можна спровокувати на будь-яку шаленість». Він насторожено прислухався до того, що відбувається за дверима гримувальної, і відкрив їх тільки тоді, коли все остаточно вщухло. «Місце артиста на сцені, а глядача – у залі. Фанати – вони і є фанатики, непередбачені божевільні люди!» – сказав він.
НАГОДУВАВ БЕЗРОБІТНИХ У Харкові після виступу ми повернулися в готель, щоб поїсти. У ресторані на наше лихо обслуговували тільки іноземців. Моргунов не поспішаючи підійшов до метрдотеля:
– Ви не могли б обслужити?
– Ні! – різко відповіла метрдотель, що почула російську мову.
– А мене? – поцікавився Моргунов.
– Вас? – упізнавши артиста, розпливлася в усмішці метрдотель. – Вас, звичайно, обслужимо.
– Але я не один, – багатозначно вимовив Євген Олександрович. – Зі мною група американських безробітних, що гостюють у нашій країні. Уявляєте, що подумають американці, якщо ми не погодуємо їхніх безробітних?
І він показав на артистів, що нерішуче переминаються біля входу й уже готові піти геть.
Метрдотель кинула оком у нашу сторону.
– Скільки чоловік?
– Вісім, – відповів Моргунов.
– Немає проблем, – сказала метрдотель, зсунула два столики й запросила нас присісти за них. У неї не виникло сумніву навіть тоді, коли ми замовили борщі з пампушками. Вона обнадійливо подивилася на Моргунова, мовляв, я миттю, і дійсно, незабаром повернулася й з почуттям виконаного обов’язку поставила на стіл два прапорці – радянський і американський.
НАБРИД БУВАЛИЙ! Моргунов щиро любив Георгія Віцина, схилявся перед його талантом, що, на його думку, не цінували належним чином. Був, м’яко кажучи, незадоволений поведінкою Юрія Нікулина, коли той після «Кавказької полонянки», забувши про нього й Віцина, зайнявся власною кар’єрою, відсунувши колишніх товаришів на другий план. І ще його мучив «Бувалий», образ якого прилип до нього намертво, а йому так хотілося вирватися за його рамки.
Допоміг йому Михайло Козаков, довіривши у фільмі «Покровські ворота» роль естрадного куплетиста Соїна. І стало ясно, що, використай його режисери в різних амплуа, він міг би досягти висот у драматичних ролях. Михайло Козаков при зустрічі зі мною зізнався, що під час від’їзду з країни він дуже хвилювався за те, що в Росії залишається Євгеній Моргунов, чий величезний потенціал не розкритий. Він обіцяв йому допомогти, але виїхав. А повернувся – застав артиста хворим.
НАРОДНИЙ БЕЗ ЗВАННЯ Пригадується концерт у Смоленську. Я по спеціальній гумовій доріжці йду через поле до естради. Обертаюся й бачу Моргунова, який акуратно цю доріжку згортає.
– Євгене Олександровичу, навіщо вона вам?
– Для дачі, – незворушно й сердито відповідає він. – Не збідніють. Все одно вони нам не доплачують.
Після «Кавказької полонянки» Моргунова знімали мало. Вірогідно, комусь заважали його успіх і популярність. Один з найулюбленіших народом артистів так і не одержав почесного звання народного. Йшли роки, тануло здоров’я. Мучив діабет. Моргунов виходив на сцену з надрізаним черевиком, з якого визирала розпухла нога.
Євген Олександрович важко переживав втрату сина, що загинув в автокатастрофі, але працював до останніх днів, ніколи не відмовляв людям, які просили сфотографуватися з ним на пам’ять, і для цього в антракті виходив у фойє. «Після письменника залишаються його книги, а артист живе творчо тільки за життя», – говорив він. Було безумно боляче бачити, як літній знаменитий артист колесить по країні, щоб заробити копійки на хліб насущний.
Варлен Стронгин
