За межами нашої держави проживає понад 10 млн. українцiв. Українськi спiльноти в рiзних країнах формувалися внаслiдок емiграцiї та на базi автохтонного українського населення. Вони залишили багату iсторико-культурну спадщину в рiзних країнах свiту: це сакральнi споруди, помешкання, де вiдбувалися подiї, пов’язанi з утворенням i діяльнiстю українських об’єднань, життям видатних українських дiячiв, пам’ятники визначним українцям, некрополi тощо.
Українцi жили, працювали, закінчували життєвий шлях у багатьох країнах свiту. Серед них багато видатних державних, громадсько-полiтичних, вiйськових, наукових, культурних дiячiв, якi похованi за межами України. Українська зарубiжна некрополістика – недостатньо вивчена проблема. Але останнiм часом цi питання стали предметом досліджень як вiтчизняних, так i зарубiжних авторiв. У той же час узагальненої роботи, присвяченої вивченню української iсторико-культурної спадщини за кордоном, зокрема українським некрополям, бракує.
Матерiали щодо некрополiв українцiв за кордоном повиннi з’явитися в одному з томiв багатотомного «Зводу пам’яток iсторiї та культури України» – найбiльш грунтовному енциклопедичному виданнi з проблем культури України. Ця праця присвячена нерухомим пам’яткам iсторiї та культури – археологiї, iсторiї, архітектури та містобудування, монументального мистецтва. Двадцять вiсiм томiв «Зводу» готуються за географiчним принципом – том по кожнiй з 24 областей України, Автономнiй Республiцi Крим, мiстам Києву та Севастополю. В томi, присвяченому українськiй зарубiжнiй історико-культурнiй спадщинi, будуть вмiщенi статтi про визначних українцiв, якi жили i працювали за кордоном, творили багатобарвну, неповторну i рiзнопланову українську культури в рiзних країнах свiту. Однак, якщо пiдготовка томiв по областях (мiстах) України фiнансується (хоч iнодi вкрай недостатньо) місцевими органами, то, на жаль, зовсiм вiдсутнє фiнансування на підго- товку тому про українську iсторико-культурну спадщину за кордоном.
Найбiльш чисельнi поховання українцiв у колишнiх республiках Радянського Союзу, у яких були тiснi зв’язки з УРСР. Основна маса українцiв з різних причин опинилася в рiзних куточках Росiї. Українцi заповнювали Росiю міграційними хвилями. Мiграцiю вихiдцiв з України на територiї Росiйської iмперiї, а згодом Радянського Союзу, подiляють на кiлька етапiв: перший – кiнця XVIII ст.; другий – ХІХ – початок ХХ ст.; третiй – середина ХХ ст.; четвертий – друга половина ХХ ст.
На першому етапi значнi перемiщення вихiдцiв з України були пов’язанi з боротьбою мiж Рiччю Посполитою та Московiєю за українськi землi. Пiд час Нацiонально-визвольної вiйни пiд проводом Богдана Хмельницького середини ХVII столiття й пiсля пiдписання Переяславського договору 1654 року в Москвi сформувалась українська колонiя. В цей час мала мiсце так звана iнтелектуальна i творча мiграцiя – учених, представникiв духiвництва, митцiв. Так, у XVII столiттi з України до Росiї вiд’їжджали освiченi священики, якi залишили помiтний слiд в iсторiї росiйської церкви – письменник i вчитель Епiфанiй Славинецький, архiєрей i письменник Дмитро Туптало, митрополит Рязанський Стефан Яворський.
Найбiльш вiдомим представником українського духiвництва в Росiї був Феофан Прокопович (1681-1736) – архiєпископ православної церкви, ректор Києво-Могилянської ака- демiї, прихильник Iвана Мазепи. У своїх працях та проповiдях вiн вихваляв Мазепу, звеличував Київ як «другий Єрусалим». Однак, пiсля поразки Мазепи почав служити Петру I. У 1716 роцi Ф. Прокопович залишив Київ, переїхав до Росiї, де став псковським єпископом, новгородським архієпископом та вiце-президентом Петербурзького Синоду, втiлював у життя церковнi реформи Петра I.
Серед вiдомих державних дiячiв того часу, якi завершили свiй життєвий шлях у Росiї, був гетьман Петро Дорошенко (1627-1698). Визначний український державний, полiтичний та вiйськовий дiяч, гетьман України (1665-1676) П. Дорошенко всю свою дiяльнiсть спрямовував на досягнення державної незалежностi i збереження територiальної єдностi України. Пiсля тривалої боротьби за гетьманство вiн був змушений на вимогу царського уряду виїхати до Москви. Протягом 1679-1682 рокiв жив у В’ятцi, останнi роки життя провiв пiд Москвою, де перебував у почесному засланнi. Закiнчив своє життя у с. Ярополець пiд Москвою.
Прихильником сильної авторитарної влади був гетьман України Іван Самойлович (р. н. невiдомий – 1690 р.). Вiн намагався об’єднати Лівобережну i Правобережну Україну. На Переяславськiй радi 1672 року був обраний гетьманом усiєї України, але фактично об’єднання Правобережної i Лiвобережної України вiдбулося пiсля зречення гетьманства П. Дорошенком у 1676 роцi. Самовладдя I. Самойловича викликало опозицiю серед вищої козацької старшини i за наказом Москви вiн був позбавлений гетьманства, засланий до Сибiру, де й помер у сибірському Тобольську.
Трагiчно завершив життя наказний гетьман Ліво- бережної України Павло Полуботок (1660-1724). За участь у стар- шинськiй змовi проти I. Мазепи вiн був заарештований i надовго усунений вiд державної дiяльностi. Згодом став наказним гетьманом, виступав за відновлення гетьманства, ліквідацiю Малоросiйської колегiї, яка поступово перебирала на себе все адмiнiстративне управлiння в Лівобережнiй Українi. Позицiя П. Полуботка викликала незадоволення царського уряду. Пiсля звернень до царя з проханням скасувати Малоросiйську колегiю та відновити гетьманство, вiн був заарештований i ув’язнений у Петропавлiвськiй фортецi, де закінчив свiй життєвий шлях.
Петро Іванович Калнишевський (1690-1803) – останнiй кошовий отаман Запорозької Сiчi. Завдяки його дiяльностi Запорозька Сiч дiстала полiтичну i економiчну автономiю, а вiн став одним iз найзаможнiших старшин в Українi. У стосунках iз Москвою Калнишевський послiдовно вiдстоював економiчнi i полiтичнi інте- реси Запорозької Сiчi. За наказом Катерини II останнiй кошовий Запорозької Сiчi був засланий до Соловецького монастиря, де й помер у вiцi 113 рокiв. Похований Калнишевський на головному подвiр’ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Не всi видатнi державнi дiячi України боролися з диктатом Москви, одночасно відстоювали свої владнi повноваження. Деякi з них пристосувалися до влади московської корони й мали з цього значний особистий зиск. До таких можна вiднести Олексiя Розумовського, братiв Олександра та Іллю Безбородькiв.
Могила і пам’ятник у Глухові генеральному хорунжому Миколі Даниловичу Ханенку (1691-1760). Брав участь у поході російського війська на Крим 1741 року. Залишив щоденник і мемуари, які мають певні відомості з історії України 20-50-років 18-го століття.
Олексiй Григорович Розумовський (1709-1771) – генерал-фельдмаршал. Походив з українського козацького роду. Спiвав у придворнiй капелi в Петербурзi, був фаворитом цесарiвни Єлизавети. Брав активну участь у двiрцевому переворотi, внаслiдок якого престол зайняла Єлизавета Пет- рiвна. Таємно обвiнчався з царицею. Сприяв органі- зацiї поїздки Єлизавети Петрiвни в Україну, пiд час якої козацька старшина за пiдтримки О. Розумовського переконала царицю вiдновити гетьманство. У 1747 роцi гетьманом України став брат Олексiя – Кирило. Олексiй, мешкаючи у Петербурзi, допомагав вiдстоювати права українського козацтва. Похований у Петербурзi.
(Далі буде)
